У політології окреслюються різні умови та ознаки громадянського суспільства. До них відносять і примат індивідуальних цінностей, і ринкову економіку, «службову» функцію держави та багато чого іншого. Напевне, все це цілком справедливо. Але треба визнати і те, що розвиток громадянського суспільства можливий тільки тоді, коли люди внутрішньо визнають саму державу, в якій живуть, сприймають її не як ідею, а як ту конкретику, з якою вони стикаються щодня.

Розпад СРСР та створення незалежної України є тільки передумовою можливості становлення громадянського суспільства. Хоча у 1991 р. понад 90% населення підтримали незалежність України, тривала соціально-економічна криза дещо змінила внутрішню ситуацію в країні та ставлення людей до власної держави. За ці кризові роки в Україні погіршилися умови життя (виникло масове безробіття, відбулося зжебрачення значних груп і прошарків населення тощо), розпочалися нові економічні процеси, до яких основна частина населення була просто не готова. Усе це призвело до виникнення негативного соціального феномену – певного відчуження особистості від держави. Тобто, люди не просто перестають визнавати позитивну роль останньої в організації суспільного життя. Вони починають розглядати державу як джерело небезпеки, якому треба протидіяти, і відповідно будують своє життя. Певна річ, ступінь активності та прояву цієї протидії може бути різним – від «кухонного дисидентства» до наявної політичної або економічної боротьби. Але у будь-якому випадку держава втрачає підтримку народу. Відчуження має низку негативних наслідків. Найбільш відчутними серед них є параліч виконавчої влади, «тіньова» економіка, криміналізація суспільного життя (у т. ч. криміналізація політичної влади і розповсюдження фашизму), масова еміграція.

Не викликає сумніву те, що відчуження пов’язане, в першу чергу, навіть не з економічними факторами, а із змінами в соціокультурній ситуації життя людей. Неможливість задоволення вищих соціальних потреб особистості – у свободі, повазі, самовираженні, захищеності та інших – призводить до того, що вона перестає ідентифікувати себе з конкретним суспільством та державою.

Ідентифікація та відчуження є крайніми полюсами широкого спектра громадянської самосвідомості людей. Реальна різноманітність соціально-політичних установок визначається різними підставами або векторами громадянського самовизначення особистості, основними серед яких є державне, етнічне та культурне самовизначення.

Державне самовизначення – це показник суб’єктивного сприйняття держави як засобу організації суспільного життя та органу влади. Позитивним воно є тоді, коли люди:

- переживають почуття внутрішньої злагоди із законами держави та, відповідно, готові жити за ними;

- визнають цю державу як цінність для свого власного життя;

- відчувають власну значущість для держави та факт визнання нею їх індивідуальних заслуг.

Історично для Росії завжди було характерно дуже сильно розвинене почуття державності. Приналежність до держави Російської та ідея служіння їй посідали одне з пріоритетних місць у структурі самосвідомості людей, формуючи стійку: «Ми-свідомість». Державно-зорієнтована внутрішня політика Російської імперії інколи призводила навіть до відносної національної толерантності та збереження культурної різноманітності. У ті періоди історії (хоч їх і було не так вже й багато), коли переважала ця орієнтація, до Росії переселилися мільйони євреїв з Європи, сотні тисяч німців з Німеччини, добровільно приєднувалися середньоазіатські емірати, в ній залишалися після закінчення війн полонені шведи і французи. Їх власне державне самовизначення дозволяло їм досить легко переборювати культурні та національні відмінності, включатися до загальних процесів і вважати себе «росіянами». Не дивно, що й досі у всьому світі емігрантів-вихідців із колишньої Росії та Радянського Союзу називають «росіянами», незалежно від їх національності або республіки, де вони проживали.

У той же час, структура та зміст «Ми-свідомості» історично вельми мінливі. Наприклад, уявлення про себе як члена роду та сім’ї безпосередньо залежить від типу, який складається в даному суспільстві. Руйнування «великої» та розповсюдження нуклеарної (малої) сім’ї призводить до послаблення раніше поширених (кровна спорідненість, кровна помста) та виникнення нових (надцінність своїх дітей, сімейна відчуженість) відносин.

Взагалі період кінця XIX та початку ХХ століття характеризується дуже швидкими та стрибкоподібними змінами в структурі «Ми-свідомості». Вони виражаються почасти у швидкій втраті старих та виникненні нових традицій. Така ситуація різко поглиблює розрив між поколіннями, посилює конфлікт «батьків та дітей», загострює відчуження та непорозуміння між поколіннями.

В основі комуністичної ідеї лежить новий принцип «Ми-свідомості». Він сформульований у гаслі «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Визнаючи класову самосвідомість як більш широку та цінну, цей принцип, фактично, підкреслює обмеженість та проголошує злам у національній самосвідомості. Надцінність ідеї класової приналежності не тільки стосується держави. Виступаючи також суттєвою характеристикою індивідуальної свідомості, ця ідея, зародившись у 20-30-х роках ХХ століття, дійшла до наших днів. У зв’язку з цим цікаво згадати один, здавалося б, незначний факт, який, проте, є вкрай показовим. У червні 1989 р. на I-му з’їзді народних депутатів СРСР розгорнулася дуже гостра дискусія про те, чи може професор захищати інтереси робітників. У період соціальних протиріч і революцій класова «Ми-свідомість» стає провідною, надцінною. Вона об’єднує людей в одне ціле «Ми», протиставляючи його такому ж цілісному та певному «Вони».

У Радянському Союзі ідея «Ми» всіляко підтримувалась і насаджувалася всією міццю ідеологічної пропаганди. Була навіть винайдена нова для того часу термінологія: «радянська людина», «радянська спільнота людей». Ідеалом було повне злиття в індивідуальній свідомості понять Батьківщина та Держава. Почуття належності до великої Радянської держави для величезної маси людей було сенсом життя, надавало сил служити Батьківщині, незважаючи на репресії, голод та злидні, а зараз – виступає основою для того, щоб вважати Біловезьку угоду злочином та зрадою.

У той же час, саме в момент утворення СРСР, була зроблена спроба поєднання державного та національного принципів. Республіки були створені за національно-територіальною ознакою. В результаті виникли відцентрові тенденції, які, зрештою, і спричинили розпад СРСР.

Розпад компоненту «Ми» у свідомості людей став тією психологічною підвалиною, на якій виросло масове почуття відчуженості та неприйняття радянського ладу, що призвело до його блискавичного краху та до утворення нових незалежних держав.

Для України пошук ідей, що можуть об’єднати значні маси населення, стає дедалі більш актуальним. Гасла «незалежності» та «самостійності» часів 1991 року вже не здатні ефективно виконувати консолідуючу функцію. Вони стали фактом історії.

Етнічне самовизначення є показником суб’єктивного зарахування себе до певного етносу або нації. Позитивним воно є тоді, коли люди:

- визначають свою генетичну приналежність до етносу за принципом «чистоти крові» (хоча в деяких випадках допускається компроміс «переважаюча кров»);

- сприймають етнічні (групові) традиції, взірці поведінки, засоби мислення як свої власні індивідуально-особистісні особливості;

- приймають рідну мову за принципом «народження» та «крові».

Етнічне або родове самовизначення є, мабуть, історично найбільш давньою формою ідентифікації. Розвиток європейської цивілізації веде до зниження його значущості, коли воно витісняється самовизначенням державним, релігійним або культурним. Однак в умовах потужних соціально-економічних процесів, пов’язаних зі зниженням суспільної цінності держави та культури, етнічна «Ми-свідомість» може ставати переважаючою. Причому у своїх крайніх виявах етнічне «Ми» починає підміняти всі інші форми ідентифікації. Саме в цих умовах ідея національної держави та культури отримує широке розповсюдження і може набути сили абсолютного закону. В останньому випадку це неминуче призводить до соціальної катастрофи.

Історія ХХ століття, аж до останніх днів, демонструє цей закон із жахливою та кривавою неминучістю у вигляді німецького, іспанського та італійського фашизму, трагедії Югославії.

Питання національного самовизначення взагалі стоїть надзвичайно гостро для України. З моменту її відмежування від Радянського Союзу державна незалежність як ідейний орієнтир інколи підмінялася націонал-радикалами виключно ідеєю «національної» держави. Національна ідея для них ставала засадовою не тільки щодо державотворення, а й стосовно культурно-історичного процесу. Нема сенсу, мабуть, повторювати чи аналізувати все те, що з’явилося в пресі за останні десять років з приводу культурно-історичних виключності й пріоритету української нації. Такі судження можна було б прийняти за «дитячу хворобу» національного самоствердженння або простий курйоз, якби вони відбувались виключно в етнічно однорідному середовищі.

Однак реалії сьогодення України зовсім інші. Не кажучи вже про значну кількість людей, що за своїм походженням є росіянами, євреями, болгарами, татарами, греками і т. д., в Україні реально існує дуже багато людей, які взагалі не можуть здійснити чітку етнічну самоідентифікацію. Протягом багатьох десятків років (а для деяких територій, таких як Слобожанщина, Закарпаття та степовий південь України – кількох століть) змішані шлюби були нормою суспільного життя. Для людей, які не належать до корінного етносу або взагалі не можуть здійснити чітку етнічну самоідентифікацію, державне або культурне самовизначення є основною формою громадянської самосвідомості. Жорстка націоналістично зорієнтована державна соціальна політика сприймається цими людьми як така, що спрямована проти них та ущемлює їхні громадянські права, можливості, і отже стає основним фактором соціальної напруженості, розколу суспільства та масового відчуження особистості від держави.

Для ситуації в Україні характерним є переведення проблеми етнічної самоідентифікації у мовну площину. За ознакою володіння мовою жителів України можна поділити на чотири групи: україномовних, російськомовних, білінгвів і тих, що розмовляють на так званому «суржику» (побутова суміш української та російської мов). Загальновідомо, що до 1991 р. україномовне населення складало меншість (до цієї ситуації ми ставимося як до історичного факту, не обговорюючи його виникнення і не даючи йому в даному випадку оцінки). Ми маємо на увазі тих, для кого українська мова була рідною не тільки за формальною ознакою етнічної приналежності, але й за культурою, за способом мислення. Проте саме ці люди стали найактивнішими провідниками ідеї тотальної директивної українізації. Вже до 1994 р. вони домоглися того, що мовне питання перетворилося у політичну та соціальну проблему для багатьох мільйонів громадян України.

Останнім часом мовну проблему заступили соціально-економічні негаразди. Але це зовсім не означає, що вона щезла або вирішилася сама собою. Очевидно, що відкладання розгляду даної проблеми або її вирішення шляхом директивно-адміністративної українізації суспільного життя призведе тільки до зростання відчуженості та соціальної напруженості і тим самим завдасть непоправної шкоди культурі України.

Мабуть, треба визнати, що етнічне самовизначення поступово перетворюється на приватну справу кожної людини, а ідеї позаетнічних (позанаціональних) спільнот набувають все більшу цінність у європейській свідомості. Історична перспектива, швидше, полягає у становленні «Ми», що виходить не тільки за національні, а й класові та навіть державні рамки. Підтвердженням цього може бути ідея створення «загальноєвропейського дому», що виникає на наших очах. Більше того, відбувається усвідомлення людиною себе як громадянина Світу. Цей процес знаходить вираження у таких масових явищах, як рух зелених, пацифістичні течії, боротьба проти ядерної загрози тощо. І якщо Ілля Еренбург у свій час з іронією писав про «громадянина Європи», наприкінці 40-х – на початку 50-х років в СРСР була «справа космополітів», а в Америці велося «полювання на відьом», то зараз ідея європейської та світової спільноти набула статусу політичного мислення.

Культурне самовизначення – це показник суб’єктивного віднесення себе до певного типу культури. Позитивним воно є тоді, коли люди:

- усвідомлено обирають культурні взірці, яким вони хочуть наслідувати у своєму повсякденному житті;

- усвідомлюють власні світоглядні та релігійні установки у їх зв’язку та відношенні до інших;

- усвідомлюють рідну мову як засіб мислення.

Культурна ідентифікація є найбільш складною формою самовизначення особистості. Вона припускає не просто усвідомлення, а й високий рівень рефлексії культурних підвалин власного життя. Багато людей у своєму повсякденному житті над цими питаннями просто ніколи не замислюються. Вони не знають і не розуміють, що таке «мова як засіб мислення» – для них достатньо того мовного рівня, який забезпечує просте взаєморозуміння. У стабільних і благополучних соціальних умовах життя такий феномен виявляється досить позитивним – самовизначення культурне «склеюється» або замінюється державним.

Та під час соціально-політичних криз люди змушені замислюватися над своєю культурною ідентичністю, яка при цьому може вступати в явне протиріччя з етнічною і державною ідентифікацією.

Багатство культурних самовизначень призводить до виникнення внутрішньо диференційованого й складного культурного простору життя суспільства. Це – позитивний фактор, що забезпечує динамічність усієї соціокультурної сфери. Він створює можливості для її включення в культурне життя світового співтовариства. Можна навести багато прикладів, коли саме за рахунок залучення людей – носіїв іншої культури держави отримували новий потужний імпульс до розвитку в усіх галузях суспільного буття. Однак гіпертрофія культурного самовизначення може призводити (й призводила) до негативних наслідків. Саме під прапором несення культури або «істинної віри» знищувались аборигенні народи в Африці, Америці, Австралії тощо. Фактично тільки за останні півстоліття ідея можливості співіснування людей різних культур набуває сили принципу для всіх цивілізованих країн. Культурне самовизначення стає базовим у процесах розвитку громадянського суспільства. Це дає змогу вирішувати не насильницьким шляхом суперечності, які неминуче виникають.

Таким чином, громадянська самосвідомість є складним продуктом процесів соціокультурної ідентифікації людей та їх позицій щодо змін у політичних, соціальних і культурних умовах життя. Майже для всіх мешканців України ставлення до Росії (дореволюційної Росії, Радянського Союзу, нинішньої Росії) є невід’ємним компонентом у структурі їх самосвідомості. Однією із суттєвих та визначальних особливостей відносин між цими двома країнами є їх наповненість особистісним смислом для багатьох українських громадян, який виступає джерелом ностальгічних спогадів для одних чи ненависті та негативних емоцій – для інших, або ж для когось – орієнтиром на майбутнє.