- Шановне товариство! Півтора року тому в Москві в Інституті і у фонді Андрія Дмитровича Сахарова відбувся аналогічний "круглий стіл" на тему: "Україна і Росія". Ми, мабуть, трошки запізніло реагуємо на ті виклики сучасності, які весь час виникають, не відразу вирішуємо проблеми, якіщо постають перед нами. Те, що займаютьсья цими питаннями державні структури, державні інституції – це нормально. Але провиною саме українського суспільства є те, що воно на ці всі проблеми відгукується не адекватно.

Укладаються важливі документи, значні договори, які матимуть серйозні наслідки для нашого суспільства. Сьогодні, коли ми збиралися на засідання, мені довелося підписати заяву з приводу побиття патріарха Філарета, який був побитий у Маріуполі разом з віруючими Української Православної Церкви Київського Патріархату. Це ще раз підкреслює стосунки України і Росії, Української Православної Церкви Київського Патріархату і Української Православної Церкви Московського Патріархату – це все те, що відбувається буквально кожної миті, і ми можемо брати, як зерно на пробу. Так і наші стосунки. Вони свідчать про те, що наша громадськість мусить активніше займатися проблемами, які щодня виникають. Присутні тут Іван Михайлович Дзюба, Микола Григорович Жулинський пам’ятають, як на одному з наших таких "круглих столів", присвяченомуий проблемі "Україна і Росія", я казав, що, мабуть, найточнішим відбиттям чи символом українсько-російських стосунків було те, як під час Прутського походу Петро І знайшов могилу Івана Мазепи і молотом бив доти, дпоки не розбив камінь, який був на могилі Мазепи.

Життя продовжило цей сюжет, коли ми з Юрієм Ільєнком іта Іваном Гаврилюком працювали над кіносценарієм про Мазепу. Ми знайшли документ, який свідчив, що під час Другої світової чи Великої Вітчизняної війни вівся пошук могили Мазепи. Але що сталося з тлінними останками Івана Степановича Мазепи – ніхто не знає. Виявилися ініціатори, які колись намагалися перенести прах могили до Києва і десь біля Аскольдової могили його поховалти. Та це все видається ефемерним маренням того, що відбувається у пеклі нашого сучасного життя, про що свідчаить і ситуація з патріархом Філаретом., і Не буду згадувати перепохорону іншого попереднього патріарха тощо. Я хотів би також сказати, що це нагадало мені драматичну ситуацію в 1993-1994 роках, коли ми з групою письменників зробили таку заяву про стосунки наших двох держав України та Росії. Причому підписали цю заяву письменники як українські, так і російські: від покійного Олеся Гончара до присутніх тут Миколи Жулинського, Івана Дзюби, Володимира Ковтуна і т.д. – від Віктора Астафьєва і покійного Булата Окуджави до інших російських письменників. Але нНадрукувати цю заяву практично нам вдалося лише в кількох наших українських виданнях, а в жодному московському виданні – ні. "Независимая газета", ні навіть "Ліитературная газета" не спромоглися це зробити навіть при тому, що я маю багато друзів-росіян, навітьдо того ж у тій же "Ліитературніой газетіе".

Я  завжди стояв на тому, що наші стосунки при всіх наших ситуаціях, якими б вони не були, мають розвиватися, і ми повинні працювати разом з іншими громадськими організаціями Росії. Ми дуже часто обурюємося з приводу засилля в Україні тих чи інших зірок московської естради, які сюди приїздять і виступають на тих чи інших сценах. Але у нас у Києві якоїсь серйозної, глибокої розмови, на яку ми запросили б московських інтелектуалів, хоч би на таку ж саме тему, яка відбулася в Інституті і у фонді А.Сахарова, не було, але нам треба це робити.

І початок такої розмови покладено. Я дуже вдячний Сергію Івановичу і Національному інституту українсько-російських відносин за те, що вони взялися бути таким стартовим майданчиком для подальшої нашої глибокої розмови. Я розумію, що сьогоднішня зустріч є початком великої і дуже серйозної справи.