- Шановні колеги, майже все увже сказано. Хочу додати тільки ще кілька штрихів.

Перше. В суперечці Анатолія Степановича Гриценка з Олексієм Костянтиновичем Шевченком, на мій погляд, більш професійнопереконливіше виглядав Шевченко О.К., хоч я згоден з тим, що фразеологія Договору опрацьована дуже старанно з урахуванням менталітету нашого суспільства.

Друге. В цьому Договорі, по-моєму, Україна досягла максимуму можливого на сьогоднішній день, але на декларативному рівні.

Третє. Послідовно в Договорі проведено і підкреслено принцип формальної рівноправності. Але ми з вами знаємо, що формальна рівноправність сильного і слабкого означає перевагу сильного над слабшим, і потрібні якісь механізми компенсації цієї реальної нерівноправності. Такі механізми не можуть бути закладені в загальному договорі, але вони повиннімають бути передбачені в спеціальних угодах на розвиток цього загального договору. Поки що цього ми не маємо.

Основне питання. Про виконання чи невиконання цього Договору.

На мій погляд, більшість пунктів цього Договору не виконується, а деякі в принципі виконаніими бути не можуть бути. От приклад спершу невиконання, а потім – не можливості виконання.

Стаття 3. Незастосування сили або загрози силою, невтручання у внутрішні справи. Ми знаємо, що на рівні Президентаів і урядуів, на дипломатичному рівні цей принцип дотримується, але на рівні тих, хто реально робить політику, зокрема економічну політику, він постійно порушується, починаючи з Рема Вяхірєва і т.д., та й буде порушуватися.

Стаття 9. Співробітництво у галузі скорочення збройних сил та дотримання міжнародних угод про скорочення озброєнь.

Після останнього засідання Ради національної безпеки Росії і прийнятої там програми ви уявляєте, які будуть труднощі у виконанні цієї статті.

Стаття 10. Захист інтересів громадян і стаття 12 – про захист етнічної, мовної самобутності, проти асиміляції національних меншин, запро рівні умови для вивчення української мови в Росії і російської мови в Україні тощо.

Отут ряд моментів цих статей ву принципі не можуть бути виконані. Тому що, нуБо як можна створити рівні умови, коли в Україні дитина, вийшовши на вулицю, засвоює російську мову, а в Росії невідомо, чи будуть хоч десь українські школи. А хіба співмірні масштаби російської культурної, мовної, інформаційної та всякої іншої присутності в Україні і української - в Росії? Тобто, реально дивлячись на речі, ми повинні визнати, що це не може бути ніколи взагалі виконано. Просто потрібна якась інша реальна постановка питання, яка б конкретно захищала українські інтереси внехай і меншійою міріою, ніж тут декларованоативно, але захищала реально. Тобто така декларація просто ніколи виконана не буде. І цілий ряд пунктів, якіщо стосуються науки іта освіти, культури потребують більш спеціальних механізмів забезпечення реальності співпраці, реальності обмінів, зазначених в угодах.

Ви звернули увагу на статтю О.Солженіцина "Славянская трагедия", яка зразу була передрукована в "Киевских ведомостях". Я зацитую другу з його статей, яка закінчується так: "Мы должныНадо широкодушно предложить Украине интенсивный "культурный обмен" (зверніть увагу на лапки. – І.Дз.). Националисты отшатнутся? Тем и покажут, что русский язык и русская культура – их Державе опаснее всяких не примут его и тем самым покажут, что русская культура для них страшнее ракет". Отут автор культурний обмін поставив на рівень зброї масового ураження, на зразок НАТОвських ракет ву Югославії. Дуже важливо, щоб і в наступних угодах, і в реальній культурній політиці, і в реальних культурних обмінах все-таки вивести культурну співпрацю саме на рівень культурної співпраці, а не як знаряддя нового поідкорення України.

В українському суспільстві після підписання цього Договору досить широко була розповсюджена думка, що, мовляв, оскільки Росія угод ніколи не дотримувалася в радянські часи, то який резон їмй буде дотримуватися їх заратепезр. Опоненти ж говорили:, що "Так, але тто був один час, тепер другий. ТеперЗараз інша атмосфера в світі, інші політичні, моральні, етичні поняття тощо. І цей погляд нібито мав вагу, але ми з вами бачимо, як президент США і НАТО трактують сьогодні поняття суверенітету. Як вони для врятування одного народу вважають за можливе нищити інший народ. Це абсолютно змінює всю морально-політичну ситуацію у світі, мені здається, ми всього цього недооцінюємо. В цій ситуації який сенс Росії інакше поводитися і керуватися не своїми інтересами? Росія завжди керувалася і керується тільки своїми інтересами і правильно робить. В Росії щодо Югославськійії політиці панує іде слов’янська риторика, але фактично йде торг. Югославія є розмінною картою в боротьбі стратегічних і геополітичних інтересів. Тутакі сумні реальності. Доля Договору залежить від реального співвідношення сил, потенціалів економічних, культурних і т.д. Наш обов’язок про це думати й над цим працювати.