- Шановне товариство! Я хотів би спинитись на питанні історії створення Українсько-російського Договору. Бо це дасть нам можливість зрозуміти, чому Договір був украй необхідний Україні і чому так тяжко відбувалася його ратифікація.

Після проголошення 12 червня 1990 року Російською Федерацією декларації про державний суверенітет, а через місяць, 16 липня, прийняття аналогічного документа Українською СРСР, виникла невідкладна потреба складення українсько-російського договору, який би зафіксував нові реалії стосунків між УРСР і РРФСР.

Мені довелося бути у складі державної делегації України, коли у Москві узгоджувався остаточний текст Договору ще 1990 року. Делегації довгий час не могли знайти спільної думки щодо питання взаємного визнання цілісності територій і недоторканості кордонів.

З російської сторони були навіть пропозиції, щоб опустити цей пункт, оскільки між республіками існували адміністративні, а не державні кордони. Мовляв, держава ж одна - СРСР. Якщо б ця пропозиція була б прийнята, то підписання договору втратило б будь-який сенс, оскільки опущення ключового питання неминуче дало б про себе знати.

Після гострих суперечок делегації погодилися на прийняття компромісної формули, суть якої полягаєла в тому, що сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української РСР і Російської Федерації в нинтодішніх існуючих межах СРСР кордонах. Підписаний 19 листопада 1990 р. в Києві тодішніми головами Верховної Ради Л.Кравчуком –та Б.Єльциним Договір до певної міри зняв напруження в українсько-російських стосунках. Для російської сторони важливо було зв’язати наше суверенне існування з Союзом, а українська сторона вважала певним досягненням визнання її територіальної цілісності та кордонів. Ця дуже серйозна поступка російськоїій дипломатії означала, що вільна Україна можлива, але тільки у складі Союзі СРСР. Практично в дещо перелицьованому вигляді була збережена відома ленінська формула,. в якій йшлося про те, що нНеважко було передбачити, щощо в в перспективі Україна матиме щодо визнання кордонів зв’язані руки. Так і сталося., Ооскільки за одне кільце компромісу неминуче чіпляється інше, а від ланцюга компромісів нелегко звільнитися. Після прийняття Верховною Радою України аАкта про незалежність України, лідери політичних партій, парламентські фракції, навіть чинні представники виконавчої влади Росії підняли галас з приводу питань про Крим, Севастополь і Чорноморський флот. Невдовзі емоційна реакція неприйняття української незалежності в межах існуючих кордонів отримала свою аргументаціяю на сесіях Державної Думи та Ради Федерації.

Постійно цитувалась уже згадана мною стаття про Договіору 1990 року. Розпад СРСР, за їхньою логікою, означав, що стаття 6 "Про взаємні визнання кордонів ву межах Союзу" втратила свою договірну силу.

Отже, на порядку денному гостро постало питання про необхідність укладення нового Договору, який би враховував би нові реалії. Для України настав надзвичайно складний і напружений період, пов’язаний з територіальними претензіями з боку Російської Федерації. – Крим, Севастополь, Чорноморський флот – стали пекучими проблемами для нашої держави. Реваншистські сили Росії і Криму мали плани підготувати провокації у Севастополі. У події міг втрутитися і Чорноморський флот.

Небезпека була тим більшою, що з боку певних екстремістських сил Росії було прагнення перетворити Крим в аналог Абхазії, Придністров’я, Нагірного Карабаху. Чимало зусиль для нагнітань напруження доклав Парламент РФ, верхня і нижня палати, якогоякі прийняли ряд антиукраїнських документів, постанов, законів, заяв із висуненням ву них територіальних претензій до України.

В тій непростій ситуації підготовка проекту нового широкомасштабного Договору між Україною і Росією мала визначальну роль для нашої держави. Яким був перший запропонований російською стороною у серпні 1992 року проект Договору – відомо. Він друкувався в пресі, викликав бурю протестів з боку українських національно-демократичних сил. І це зЗамість взаємного визнання кордонів, зверніть увагу, російська сторона в проекті пропонувала керуватися принципами "взаимного уважения государственного суверенитета и территориальной целостности". Фактично у завуальованій формі – це була відмова визнати існуючі кордони України.

Формування статей проекту Договору, які за змістом і формою були б взаємоприйнятними для обох делегацій, проходили з великими труднощами, ускладненіювались невирішеними питаннями про поділ Чорноморського флоту і невщухаючими територіальними претензіями. Вихід з тієї непростої ситуації міг бути тільки один – це взаємний компроміс. Ряд пропозицій російської делегації йшли всупереч національним інтересам України. Альтернативні варіанти української делегації, як правило, відкидалися російською стороною. Найтяжче відбувалися переговори щодо узгодження статті про кордони. Я вже згадував, що у надісланому в серпні 1992 року російському проекті, це питання практично було проігноровано. Потрібно було 2 роки, щоб в 1994 р. російська делегація погодилася дещо змінити цю статтю по формі, але не по суті. Стаття 2 отримала таке формулювання: "Високі Договірні Сторони поважають територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих між ними кордонів відповідно до зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі".

Зверніть увагу на це посилання. Російська делегація свідомо зробила посилання на документ, який за своєю природою не є правовим, в узгодженні змісту якого Українська РСР в той час ще не брала участі. Отже, Заключний акт фактично фіксував непорушність кордонів існуючого в той час СРСР. Це означало, що посилання на цей акт не давало достатніх формальних гарантій непорушності кордонів і територіальної цілісності України. Крім того, у цьому посиланні була захована думка, яку розкрив під час зустрічі міжпарламентських делегацій України і Росії глава комітету з СНД Г.Тихонов, заявившиши, що зЗаключний акт, до якого приєдналась Україна, зовсім не забороняє змінювати кордони, якщо це за взаємною узгодою. Отже, за логікою Тихонова, завдання полягало в тому, щоб добидомогтися такої узгоди. У варіанті, запропонованому Україною, у чіткій і недвозначній формі фіксувалась непорушність існуючих між Україною і РФ кордонів і відмова від територіальних претензій.

"Високі Договірні Сторони, - говорилося в пропозиційї України, - визнають непорушність існуючих між ними державних кордонів. Підтверджують, що не мають жодних територіальних претензій одна до одної і не будуть висувати таких претензій у майбутньому". Російська делегація відкинула пропозицію української сторони, мотивуючи тим, що таке формулювання ускладнить процес ратифікації Договору в обох палатах парламенту, хоч таке формулювання було прийняте в стосунках у Договорах з Польщею, Угорщиною та іншими країнами. Щоб не зірвати переговорного процесу, обидві делегації погодилися зробити посилання на статут ООН, що означало юридичне визнання сторонами територіальної цілісності, непорушності кордонів одна одної відповідно до загальноприйнятних норм міжнародного права. У кінцевому варіанті стаття 2 отримала таке звучання: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів".

Слабкі сторони такого формулювання полягають ву тому, що в ньому опущені чіткі акценти, якіщо їх пропонувала делегація України. Замість поняття "визнають" вжито розпливчасте "поважають". Замість "державних кордонів" зафіксовано просто "кордонів". Російська делегація не погодилась на те, щоб говорити про державні кордони. Були й інші гострі ситуації під час переговорів, та остаточного узгодження ряду статей Договору. Так, рузгоджувався ряд статей проекту Договору. Російська делегація запропонувала закінчити статтю 7 реченням, в якому констатуваласьйшлося: "Про взаимнуюая помощь в отражении агрессии". Делегація України не погодилась з цією пропозицією, оскільки її прийняття означало б порушення проголошених дДеклараційєю про державний суверенітет України, принципів нейтральності і позаблоковості. В остаточному варіанті після ряду консультацій це речення було знято з тексту Договору. Російська делегація не погодилась із запропонованим українською стороною варіантом статті, в якому йшлося про взаємне зобов’язання враховувати у своїй політиці неадекватність рівнів забезпечення культурно-освітніх потреб російської меншини в Україні і української меншини в Росії. Російська делегація з трудом погодилась на компромісне доповнення до статті 12., яка набула такого звучання: Це звучало так: "Високі Договірні Сторони сприятимуть створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в РФ та російської мови в Україні, підготовки педагогічних кадрів для викладання на цихми мовахми ув освітніх закладах і надаватимуть з цією метою рівноцінну підтримку". На жаль, гарнийцей абзац перекреслює заключне речення. "Високі Договірні Сторони укладають з цих питань угоди про співробітництво". Поки що важко повірити, щоб уряд РФ легко погодився на укладення таких угод.

Були складності і в інших питаннях. Навіть після підписання Договору 31 травня 1997 року Президентами України і Росії. напередодні, 28 травня, прем’єрами обох держав були підписані принизливі для України угоди про поділ Чорноморського флоту. І все ж Ннапруження в українсько-російських стосунках не було зняте, обидві палати російського парламенту спочатку поставилися до ратифікації Договору вкрай негативно. Усю складність російсько-українських стосунків можна було відчути під час зустрічі парламентських делегацій України і Росії. І все ж таки мусимо визнати, що за ратифікацією українсько-російського Договору обома палатами Російського парламенту Україна заплатила дорогою ціною – ратифікацією угод по Чорноморському флоту. Важко сьогодні судити, щочи більше виграла, а щочи програла Україна. Одні вважають, що, заплативши за Договір угодами про Чорноморський флот, Україна зробила непоправну помилку у своїй дипломатії. Я дотримуюсь думки, що за Договір, який було нарешті укладено і ратифіковано парламентами України та Росії, – Україна мусила щось заплатити. Інакше Договору не було б. А підписання Договору належить до великих здобутків української дипломатії, незважаючи на всі ті негативи і всі програшні місця, які були в цьому процесі. Дякую.