- Шановне товариство!

Перше питання. Чи треба було укладати цей Договір? Безумовно, так. Друге питання. Чи такий Договір треба було укладати? Мені здається, що він значною мірою декларативний. Такі речі завжди в народі сприймалисья шляхом референдуму. Коли підписувався Договір, ви знаєте, що наш народ навіть не був ознайомлений з його текстом. Через те він є такий, який є. В даному разі особливе питання – це мета Договору з боку Росії і з боку України. І.Драч, С.Пирожков, М.Г.Жулинський уже говорили про те, які сьогодні існують погляди в Україні й Росії. На жаль, навіть взаємовиключні. Один з прикладів протилежних підходів - Ппроблема культури і проблема взаємин. Нагадаю, що на початку століття Г.Федотов, якого піднімаюосять як великого філософаі і мислителя–демократа, ставив питання: "Будет ли существовать Россия?" Відповідь була одна: "Тільки за умови, коли вона буде з Україною". Яким чином з Україною?

Перше: треба втілити в тіло російської української культури тіло культури української російської.

Чи змінилось щось на сьогодні? Думаю, що небагато.

Друге: коли буде втілено тіло Росії в тіло України.

Чи змінилось щось на сьогодні? Думаю, що не багато. В цьому плані особливо роботабагато належить зробити саме нашому ідеологічному центру як з боку держави, так і з боку наукових установ.

Чому я сказав про те, що політика іта іншікультура, наука органічно речі органічно пов’язані, не кажучи я не буду казати вже про проблеми освіти.?

Коли читаємо Договір, то звертаємо увагу не тільки на економічні проблеми, а й на проблеми освіти, проблеми національних меншин, проблеми мови. Ось вам донецька газета, в якій знаходимо: "існуючі школи мають належати російськомовному населенню, а українцям Ннехай нам збудують школи канадські українці".

Можна подумати, що це просто випадкова репліка. Але ні, не хтось, а Гголова слов’янської партії пише: Донецького райвиконкому, голова слов’янської партії пише: "Мы осуждаем паразитический принцип создания новых учебных заведений, которые используются поборниками украинизации. Если они желают иметь собственные гимназии, им нужно отыскать средства для строительства новых зданий в удобных для себя местах". А кримська газета йкажеде ще далі: "Ннарод устал молчать"; "Славянская партия начала сбор подписей в Верховный Совет за проведение референдума по вопросу: "Считаете ли вы нужным полностью погасить долги населению по кварт. плате, одобряете ли вы создание славянского союза путем объединения Украины, Белоруссии и России, поддерживаете ли вы государственный статус двух языков - русского и украинского?"

Як бачимо, освітнім проблемам надається яскраво виражене політичне забарвлення, - але навіть державні органи України "не помічають" цього.

Я міг би процитувати статтю "Обережно, українізація", яку 18 вересня опублікувала газета "Крымская правда". Стаття починалась так: "Перше вересня завжди було у нас великим святом, тепер – це велика печаль, бо тоді починається українська мова і українізація в Криму". На жаль, не кращі публікації ми знаходимо і в своїйцентральноукраїнській пресі. Так само, як у Криму чи на Донеччині стоїть питання в цілому ряді аспектів. Сьогодні можна прочитати масу документів, які готує Міністерство освіти. Навіть і в нашій Конституції записано, які права передбачаються національним меншинам. Однак мені невідомо, які національні меншини оформились справді Це просто репліка. Я не знаю, яка національна меншина оформилась справді як меншини. Отже, в Україні є представники етнтнічних меншин. В Конституції написано, які вони мають права. А чи записані в Конституції права корінної української нації? І в цьому розумінні розглянемо той важливий процес, який викликає в нас стільки запитань. Це проблема громадянства. Чи в нас вусі мають рівні права і обов’язки? Скажеімо, в Канаді, коли я звернувся до українців -– як до співвітчизників, то одержав відповідь: "Пане Петро. Ми шануємо Україну, і українську мову, і все, що пов’язано з Україною. Ми справжні патріоти, але ми громадяни Канади і шануємо свою державу".

Чи всі, хто живе в Україні, можуть так сказати? "Ми - громадяни України, шануємо Україну і будемо працювати на її розквіт". Ось чому, коли я читаю і далі цей Договір, в мене виникають питання і вщодо взаємодії в галузі галузі освіти, і в галузі історико-культурної спадщини. Мене вражаєють, з одного боку, такі декларативні, гарні речі – що буде обмін, вивчення мов, обмін кадрами і таке інше. Але досі жодної державнукраїнської державної школи в Росії нема. Жодного українського вищого навчального закладу державного закладу нема. І коли я читаю механізмдалі гарні статті, але вони навіть не обговорювалися російською стороною, а не те що не виконуються, - – ято ставлю запитання:: який "Ммеханізм і міра бажання здійснення цього Договору? Механізм – непередбачений. Отже, Договір - Я знаю, що кажу, чому так кажу як знакова система, як декларація. Але це нереальний Договір, якиййого не можна було б виконувати і проконтролювати.

Окремо треба підтримати те, що говорилося про проблему конфесій, проблему релігії, проблему духовності в найглибшому розумінні цього поняття. Скільки і яких конфесій ви знаєте,? аАле ідеться мова про статус. Одна справа віра – це моя справа і ніхто не може втручатись, але подивіться, чи існує в нас якась угода про Сстатус українських церков ву Росії., бБула одна, але й – вона знищена. І про статус церков – це політичні інституції, які існують, скажімо, в Українаі. Думаю, якщо ми ставимо завдання досягнення високих цілей, то не можна не ставити цього питання.

І тут ще одне важливе питання. Ми кажемо про взаємодію в плані освіти і культурної спадщини. Міністерство освіти України звернулося до Міністерства освіти РФ з пропозицією укласти угоди. Професор Василь ГригоровичКремень добре знає, що ми не одержали навіть відповіді, не те що проекту якоїсь угоди. Як ми співпрацюємо? Приїхав ректор недержавного, молодого українського університету з Москви. Він сказав, що знайомство з певними матеріалами, які є в московських сховищах, вказує на дивовижні речі. Ну, дДостатньо одного прикладу. Матеріали Острозької академії та бібліотеки повністю зберігаються в Росії. До них немає доступу, але там неймовірні цінності і багатства. Очевидно, цим Договором мали бути передбачені механізми здійснення нашої взаємодії, рівноправних можливостей – і сьогодні, і завтра.

І останнє, що я хотів у цьому зв’язку сказати. Те, що говорив Іван Федорович, проблема з проблем,. пПодивіться, який навіть у світі пропонує єдиний союз Москва: Україна, Росія, Білорусь. Тепер нам уже пропонують і Сербію. І особливий тип слов’янофільства ХІХ століття: – навіть одверті українофоби і зараз же готові перейти в Київ, аби це була одна столиця. Але хіба не зрозуміло, чиящо це буде столиця, не українська; і громадяни небезпідставно цікавляться: то та столиця буде якої якої держави, яке місце там буде українцям. Якщо ми хочемо зникнути, то ми маємо прийняти цю ідеологію. Ось чому очевидно: я знову кажу, в даний момент Договір, який прийнятий в існуючому плані, був необхідний; але те, що він має бути нами доопрацьований, поліпшений з точки зору українських інтересів, Української держави – це не підлягає сумніву. Дякую.