- Я згоден з більшістю висловлених думок, згоден із сказаним Іваном Михайловичем Дзюбою що, мабуть, цей Договір є близьким до оптимального, яким його можна було підготувати в сучасних умовах.

Згоден з думкою, що його виконання чи невиконання буде залежати від відношставлення різних політичних сил, нашої настирності, наступальності, нашої внутрішньої єдності і таке інше.

Я хотів би спинитися на аспекті, який, з мого погляду, буде визначальним не тільки у виконанні Договору, а й взагалі у відносинах між Україною іта Росією.

Я маю на увазі ті об’єктивні процеси, якіщо відбуваються ву світі, на європейському та євразійському просторіах. Окрім суб’єктивних, політичних іта інших передумов є певна хода цивілізації, в тому числі ій ву цьому регіоні. Щоб зрозуміти ці процеси, я хочу трішки повернутися назад, а потім поглянути вперед, спираючись на сьогодення.

Якщо говорити про минуле, тобто недалеке минуле, то ми повинні констатувати, що розпад Радянського Союзу - це був практично розпад імперської Росії, яка була заснована на дещо інших ідеологічних принципах. Правляча після 1917 р. партія зуміла зберегти оцей геополітичний простір, який називався Росією, а потім став Радянським Союзом. Але Союзом Республік важко було називати нову країну. Бо за своїм становищем республіки Радянського Союзу, в тому числі ій Україна, мало чим відрізнялоись від, скажімо, становища краю, області Російської Федерації.

Про це я можу судити не тільки з огляду на якісь теоретичні дослідження, а й з практичного досвіду (5 років праці в ЦК КПРС, 6 років проживання в Москві). Єдине, що нас відрізняло від вусіх інших, це те, що в нас було не бюро ЦК Компартії, а було Політбюро, діяла не крайова чи Обласна Рада, а Верховна Рада. В нас був прапор, свій гімн. Але щоб до Київського університету прийняти не 50, а 55 студентів на економічний факультет, треба було отримати не дозвіл не міністра вищої освіти України (він на це не мав права), а треба було їхати до останнього клерка Мінвузу Радянського Союзу і отримувати цей дозвіл.

Я це кажу не для того, щоб якось кинути камінь у наше минуле, я не прибічник цього: вважаю, що багато чого з минулого ми повинні шанувати. Це минулогое дало нам змогу і те, що ми зуміли об’єднати землі України, як ніколи раніше, хоч і не в повнійою міріою. Раніше Раніше ми такого об’єднання не мали.

Але в результаті розпаду Радянського Союзу в стратегічному виграші виявилися всі союзні республіки, окрім Росії. Чому? Тому що всі союзні республіки отримали можливість чи розвиватись самостійно, чи вступати вдо якіихось іншіих союзиів, якіихось конфедерацій. Втратила Росія. Чому? Тому що вперше за 300-літню історію Росія не приєднала нових територіюй, не приєднала населенняових народів чи добровільно, чи не добровільно, але практично втратила практично половину як території, так і майже половину населення.

Оце відчуття втрати зразу не було достатньо осмислене в Росії, а було певне оп’яніння псевдодемократичними процесами в Росії. ВУ другій половині 1991 року, виникло намагання відсторонитися від Союзу більшості республік, що призвело врешті-решт до розпаду Радянського Союзу. В цьому процесі левова частина, треба правду сказати, належала Росії. Бо якщо б Росія не проголосила в червні 1990 року суверенітет, то я боюся, що й Україна тетакож не могла б проголоситила б цесвій суверенітет. Але через певний час (через 2-3 роки) в силміру економічних негараздів, в силміру інших причин росіянами вседедалі більше почала опановувати думка, що у зв’язку з оцтакими втратами території та населення вони стали гірше жити, ніж жили раніше, що місце і роль їхньої країни в світі сталои значно менш відчутнеими, ніж це було раніше. Ось звідси й поз’явилися феномени, скажімо, їхнього Вольфовича, звідси поз’явилося те, що комуністична партія РФ, власне, ставши за соціально-економічними поглядами не комуністичною, а десь соціал-демократичною, почала масово експлуататувати ідею національно-патріотичну, національно-шовіністичну і на цьому русгрунті тримати громадську думку. Тому відношення будь-який крок, що веде до подальшого визнання незалежної України, як підписання угоди між Україною і Росією, є надзвичайно позитивнаий річ. Це ще один етап у плані самоусвідомлення Україною самої себе, в плані розуміння росіянами, що це інша держава, інше суспільство. Процес цей надзвичайно тяжкий. Я міг би навести багато прикладів, скажімо, росіяни казали: "Ну, хорошо, пусть прибалты отделяются, они же другие, но украинцы – мы же одинаковые, зачем вы отделяетесь?" Я їм відповідав: "Ну, тому, мабуть, що ви завжди абсолютували нашу однаковість, але ми все ж інші, тому і відділяємося". В 1994 році на семінарі у Москві М.Горбачов сказав: "Ну, отделяться - это вообще игра элит. Ну, вы уже побаловались, а теперь давайте реинтегрируйтесь обратно".

Алексеєєв правий, коли наводив приклади громадської думки, але на них сміло орієнтуватись не можна. Тому що громадська думка має тенденцію до зміни не щільності певної.

У нас зараз все ще лунають заклики до об’єднання з Росією. Кажуть, Європа об’єднується, ми не об’єднуємося, а роз’єднуємося. Ці роздуми не в руслі тих процесів, якіщо відбуваються сьогодні в світі. Ми є свідками, що на терені колишнього Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії виникло майже 30 держав. І це не тільки від занепаду комуністичної ідеології, тут є інші речі. Є деякі загальноцивілізаційні процеси. Окрім всього, відбувається, власне, глобалізація розвитку світу і геополітичне переструктурування. Я глибоко переконаний, що на терені колишньої Європи і колишнього Єєвразійського простору, тобто Радянського простору, виникає спільний простір Єєвропейський і Єєвразійський, домінуючими цінностями якого є традиційні європейські цінності із включенням України, Росії і навіть Казахстану, і Грузії, і Закавказзя в цілому.

Це означає, що Росія перестає не тільки бути зверхнаддержавою. Росія перестає бути одним із полюсів цивілізації, одним із полюсів світу. Норми і цінності життя у ній через певний час не будуть суттєво нічого відрізнятись від Європи в цілому. Тобто вона втрачає шанс і правао на об’єднання навколо себе інших держав як полюс світу і цивілізації. Вона йде до Європи так само, як йде Україна та інші держави. І наше завдання це зрозуміти. Росія робить це усвідомлено чи не усвідомлено. Вона - більша держава, з більшою самобутністю, ніж Україна, але вона теж прямує туди, до Європи. Росія переймає економічні ринкові цінності, політичні цінності, демократичні перетворення, хоч десь і суперечливо. Вона переймає духовні цінності так само, як і ми. Тому я запитую, який сенс Україні іти до Європи, об’єднавшись з Москвою, з цією непередбачуваною Москвою, з непередбачуваним Президентом (ми бачимо політику Росії в Чечні, в Таджикистані)? Взагалі, чому для оцієї України мають стати ближчими інтереси в Таджикистані чи на Далекому Сході, аніж ву Польщі? Я абсолютний противник поняття – "близьке" і "далеке" зарубіжжя. В тому яким воно є – це по суті не правильно. Я вважаю, що вза тих умовах, коли Україна і Росія включаються вдо Єєвропейськийого простіору, який також сам по собі зміниться під впливом входження таких великих держав, як ці дві, то наші країни повиннімають йіти до Європи паралельними курсами. УВ нас у зв’язку з цим є шанс не мати поганих відносин з Росією. Зважаючи на паралельність курсів, у нас є можливість співпрацювати, розвивати наші традиції, нашу людську близькість, контакти і таке інше. Тобто я за те, щоб, ідучи вдо Європуи, ми зберігали і мали можливість зберігати чудові відносини з Росією іта іншими країнами колишнього Радянського Союзу.

Далі. Зараз точиться суперечка навколо створення слов’янського союзу. Але не можеу бути слов’янського союзу і взагалі ніякого союзу. Розумієте, держава сьогодення, а тим більше держава майбутнього, суттєво відрізнятиметься від держави столітньої давності. Вона буде державою значно більш відкритою. З цих об’єктивних причин ця держава визмушена буде поділитися частиною своїх повноважень на регіональному рівні, а то ій на континентальному чи світовому. Це відбуватиметься в економіці, і в обороні іта в інших сферах. І вза цтаких умовах національний аспект державотворення порівняно з іншими підіймається на більш високий рівень, ніж це було раніше. Тому що економічно ця держава буде подібна і до Польщі, і до США, і до Китаю.

Є певна система суспільних відносин, яка в світі себе підтвердила, і світ рухається до цієї системи суспільних відносин.

Ще раз про Росію. Подивіться на її поведінку щодо Югославії. Адже окрім злого обличчя її Президента, перед телекамерами, Росія нічого не може протиставити. Нічого більше, ніж: "Мы в обиду не дадим". Я не кажу, що НАТО гарне – поганое, там, де хоч одна людина гине, погано. Але в даному випадку це відображає співвідношення сил і майбутнє цієї держави.

Я вважаю, що реалізація Договору буде залежати від нашої згуртованості, від нашої напористості, від нашої самосвідомості, від нашої політичної волі, яка сьогодні в державі надто слабка.

Те, що написано пером ву Договорі, те, що підписано, то дуже добре, і дай Бог, щоб воно в максимальнійою міріою було виконано.