Перспективи Великого договору України з Росією стануть більш зрозумілими лише тоді, коли до обговорення підключаться історики. Адже Великий договір – не перший документ в історії українсько-російських відносин.

Першим був договір 1654 року. Встановлені ним відносини між гетьманом і царем не можна назвати рівноправними, але сюзерен зобов’язувався не втручатися у справи васала, за винятком певних, наперед обумовлених випадків (перш за все – російський контроль за відносинами з третіми країнами). Однак прерогативи гетьманів поступово, але неухильно урізалися, аж поки від автономії України нічого не залишилося. Імперія привласнила не тільки українські землі, але й зробила спробу привласнити історію українського народу, оголосити українців "етнографічною гілкою" єдиного російського народу. Ті, хто наполягав на окремішності українців, люто переслідувалися як мазепівці - послідовники бунтівного гетьмана Івана Мазепи.

У 1917 році імперія пала, і Україна дістала історичний шанс звільнитися з міцних обіймів "старшого брата". Однак більшовики, які прийшли до влади в колишній імперії, за допомогою військової сили тричі руйнували національну українську державність. Третій похід "на хвості" відступаючих білогвардійських військ супроводжувався створенням колосальної військової присутності: в Україні було розміщено 1200 тис. червоноармійців.

Проте більшовики, на відміну від білогвардійців, по можливості уникали відкритої конфронтації з національно-визвольним рухом. З цією метою була винайдена категорія національної радянської державності. Особливості не відображеної в радянських конституціях більшовицької диктатури дозволяли будувати централізовану унітарну державу в будь-якій зовнішній формі, навіть у вигляді сукупності незалежних республік.

В грудні 1920 року радянська Росія уклала з "кишеньковим" харківським урядом дуже своєрідний договір про воєнний і господарський союз. На відміну від договору 1654 року, він декларував незалежність і суверенність кожної сторони. Спеціально підкреслювалося, що з факту колишньої приналежності території України до Російської імперії не випливає жодних зобов’язань відносно кого б то не було. А фактично на місці імперії Романових була побудована "федеративна" держава з більш жорстким і централізованим управлінням. В сталінські часи вона тримала в своїх обіймах Україну за допомогою масових репресій превентивного характеру, а пізніше перейшла до повзучої і підступної русифікації українців.

З усього вищевикладеного аж ніяк не випливає, що Україна повинна якнайдалі триматися від Росії. Там живе братній народ, який так само страждав від самодержавного і тоталітарного режимів, як українці. Так само, як українці, росіяни прагнуть демократизувати державний устрій, поставити його під контроль суспільних інститутів і структур. Подібно Україні, Росія стоїть перед дилемою: або відтворювати радянський лад, який самознищився внаслідок системної кризи, або утверджувати демократію і вільний ринок.

Отже, проблема вибору партнерів для України не може формулюватися як дилема: або Росія, або Європа. Історія свідчить, що Україна повинна шукати партнерів в Європі, які допоможуть їй подолати загрозу повернення до диктатури і командної економіки. Ці пошуки, якщо вдасться, треба здійснювати разом з Росією.

Якби Росія незворотно обрала демократію, Україні слід було б ближче триматися до неї, щоб швидше покінчити з минулим. Однак труднощі перехідного періоду надто серйозні. Ринкове господарювання в обох країнах набуло рис, властивих здебільшого первинному капіталізму. Воно мало нагадує європейську соціально орієнтовану економіку, яка є продуктом тривалого еволюційного розвитку. Політичний устрій теж демонструє скоріше недоліки, ніж переваги демократії. Внаслідок цього зростає розчарування демократичними цінностями. Соціальний захист здійснюється переважно методами, що добре знайомі радянським громадянам. Різниця лише в тому, що тепер він гірший. Звідси - пробуксовування реформ, зростаюча загроза відновлення тоталітаризму. Минуле має могутню інерційну силу.

Сучасна криза загрожує Росії тільки соціальним реваншем, а Україні - ще й втратою державності. Інтеграція її в Слов’янський союз обернеться за існуючого в Росії політичного устрою таким же поглиненням, яке уже сталося двічі - в середині ХVII і на початку XX століть.

Слід прагнути до зміцнення взаємовигідних і дуже потрібних Україні зв’язків з Росією. Проте гарантією розвитку українського суспільства в потрібному напрямі можуть бути тільки зв’язки з країнами Заходу. Внаслідок подій в Югославії ставлення до Північноатлантичного альянсу у нас стало прохолодним. Однак слід керуватися не емоціями, а прагматизмом.

Заклики до прагматизму у політиці обгрунтовуються, як правило, неможливістю протистояти американському диктату. Це виглядає не дуже красиво. Але існують інші аргументи - уроки історії. Треба тільки вивчати їх без тієї полуди на очах, якою є теорія суспільно-економічних формацій.

Від першопочатків цивілізації людські спільності були ієрархічними, а держави панували над суспільствами. Розвиток ринкових відносин і приватної власності зумовив поступовий розклад ієрархічних структур. Американська революція 1776 року і Французька революція 1789 року поклали початок демократизації суспільств, тобто поступовому набуттю ними суверенності щодо своїх держав. Пропагуючи рівність людей від народження, політичну свободу, право кожного на приватну власність, вони утверджували суспільний договір, заснований на демократії. Однак процеси демократизації відставали від темпів технічного прогресу. Останній істотно посилював можливості мобілізації матеріальних та людських ресурсів кожною державою, тобто зміцнював позиції держав щодо своїх суспільств.

Завдяки різноспрямованості і нерівномірності суспільно-економічних процесів у ХХ столітті спалахнула цивілізаційна криза - спочатку в своїй політичній формі (Перша світова війна 1914-1918 років), а потім - в економічній (Велика депресія 1929-1933 років). Криза показала, що розклад традиційного ієрархічного суспільства не обов’язково призводить до появи заснованого на демократії громадянського суспільства. У країнах з високим рівнем соціальних суперечностей постали тоталітарні режими, які характеризувалися цілковитим (що стало можливим внаслідок технічного прогресу) пануванням держав над суспільствами. Екстремістські політичні сили, які вийшли з народних низів, опанували держави і почали утверджувати нову ієрархію. Майже вся Європа стала червоно-коричневою.

Однак заснований на насиллі політико-економічний устрій не мав майбутнього. Тоталітарні режими згинули у розв’язаних ними війнах або під вагою внутрішніх нерозв’язних проблем, породжених їх власним існуванням. Навпаки, демократичні країни мають великий запас міцності. Серед них виділяються Сполучені Штати - країна, яка виникла уже в нові часи. Передумови для формування громадянського суспільства в ній найбільш сприятливі.

Факти свідчать, що світ змінюється передусім під впливом США. Від середини ХХ століття американці позбулися настроїв ізоляціонізму і прагнуть всюди ширити власну систему цінностей. Не звертаючи уваги на уподобання і традиції інших народів, американські місіонери нав’язують їм своє уявлення про Бога, бізнесмени - свої стандарти, діячі культури - свої смаки. Політичні діячі США прагнуть диктувати свою волю народам, не зупиняючись перед застосуванням грубої сили. Було б помилкою ідеалізувати цю країну.

Проте тільки в ній конституційні декларації про рівність перед законом реалізуються незалежно від державного статусу громадянина. Навіть перші особи цієї держави не мають переваг перед іншими членами суспільства, якщо вони необережно повели себе у політичній боротьбі. Гасло рівності перед законом, з яким йшли на революцію піддані Людовика ХVI і Миколи ІІ, реалізоване у повному обсязі тільки на американському континенті.

Сполучені Штати Америки прогресують не тільки в економічному і воєнному, але й соціальному відношенні. Люди старшого віку добре пам’ятають расові конфлікти в цій країні. Тепер можливість їх існування на інституціональному рівні повністю виключена. Держава в США поглинута суспільством. Ми добре пам’ятаємо якраз протилежний варіант, коли суспільство було поглинуте всемогутньою державою.

Громадяни України знають, до чого може призвести безмежна залежність від тоталітарної держави, тобто від купки осіб, які її опанували під гаслами народовладдя. Страхітливі політичні рішення, які приймалися за межами території українського народу, у XX столітті переполовинили його чисельність.

Як і раніше, втрата національної державності загрожує Україні тяжкими наслідками. Уроків історії не можна забувати. Є тільки одна надійна гарантія виживання у ХХІ столітті – зміцнення зв’язків з країнами північноатлантичної цивілізації. Це - відносини з суспільствами, а не з державними діячами, які можуть нам подобатися чи не подобатися.