Я хотів порушити питання про рівність українців у Збройних Силах Росії та України. Я добре знаю, що відбувається у Збройних Силах Росії. Починаючи з листопада 1992 року, після колегії МО Росії, де міністр генерал армії П.Грачов заявив, що: "Армия Россиирусская армия должна статьбыть русскойроссийской"., українці, що займали основні командні посади від комполка і вище, не могли розраховувати на перспективу, а підлягали переводу на інші посади. Я спочатку цього не зрозумів, а потім переконався, що командуючий армії не може призначити жодного українця на посаду заступника командира полку та вище. На військову Раду я посилаю двох українців, але з іншої армії викликають росіян і затверджують на вищі посади. Сьогодні ви придивіться навіть на ті прізвища, що закінчуються на "о". Це зовсім не означає, що це українці. Ні на одній посаді оперативно-стратегічної ланки українця ви не знайдете в Росії, а росіянина на Україні знайдете.На основних командно-штабних посадах, оперативно-стратегічних ланках українців майже нема. У Збройних Силах України такий національний підхід не має місця.

Моя оцінка цього Договору з точки зору військової стратегії.

Стратегія – це така наука, що виконує замовлення керуючої влади, але й вона готує цю керуючу владу, до прийняття цих рішень. І тому, коли подивитися на військові питання стратегічної ваги, вони дуже яскраво висвітлюють ціль Договору, його можливості і таке інше. Щодо Договору називається з Росією про дружбу, співробітництво і партнерство., то в цілому його підписання і довгоочікувана ратифікація є позитивним фактом. Росія – наш сусід, а з сусідом краще жити у дружбі та злагоді. Тим більше, що долі наших народів щільно переплетені, а економіка надзвичайно інтегрована. Тому відновлення порушених зв’язків у економіці необхідне для обох сторін.

Інша справа - Ппартнерство. передбачає єдині стратегічні цілі. Воно бажане у різних галузях економіки, науки, культури. Але, з точки зору воєнної стратегії, то на сьогоднішній день говорити про партнерство дуже важко, бо стратегічні цілі України не відповідають стратегічним цілям Росії. А для партнерства необхідна їх єдність. То чи є це імператив? Сказати, що нема, буде неточно. Скоріше є, але у далекій перспективі.

Власне кажучи, з огляду на події останніх років, можна дійти висновку про дуалістичне майбутнє Росії. І від вибору шляху подальшого розвитку Росії залежатиме спільність наших інтересів.

Як на мене, то я бачу дві Росії. Одна - це демократична Росія з ринковою економікою, що ставить завдання інтеграції з європейськими структурами. До речі, саме прихильники такого курсу у 91-му році забезпечили перемогу демократії. Завдяки цьому Україна і отримала незалежність. І цього не треба забувати.

Ось з такою демократичною Росією стратегічне партнерство можливе і доцільне. Воно буде відповідати загальному напряму прогресу світової цивілізації як наслідок вирішення протиріччя таласократичних та телурократичних цінностей. Тим більше, що Україна вибір свій зробила у напрямі інтеграції в європейські структури. З Росією, що йде до Європи, нам по дорозі.

Але є й інша Росія, яка, з одного боку, шляхом ринкових реформ змінює спосіб виробництва та форму власності, а з іншого – утримує процес демократизації в межах ультранаціоналістичних шовіністичних рамок, тобто в межах традиційної імперської політики Великої Росії.

Історія повторюється. Таке вже було. В 1917 році. Соціал-демократія розхитала підвалини царизму. На її терені виріс більшовизм, що запекло боровся з пережитками царизму. Більшовики, прийшовши до влади, спочатку узурпували владу в битвах класової боротьби, а згодом і не помітили, як відновили ті ж основні принципи політики імперської Росії. Радянський Союз – це та сама імперія, тільки під червоним прапором з серпом і молотом замість трикольора з двоголовим орлом.

Сьогодні маємо небезпеку зворотного процесу. Про це свідчать як практика відносин України з Росією, так і окремі дії впливових політиків та деяких політологів.

Все більше розкручується маховик імперської політики. Чого варті ідеї великого демократа Солженіцина, що прагне перебудувати Росію без незалежної України та за її рахунок, що бачить в "регіональних підручниках" загрозу російській мові та єдиному освітньому полю Росії.

Інша постать – Жириновський, що відверто виступає за приєднання України та Білорусі до Росії. Але найбільш яскраво ідею формування нової Євразійської імперії дає в своїй книзі "Основы геополитики" О.Дугін. Ця книжка випущена під патронатом Військової Академії Генерального Штабу РФ та Центру спеціальних метастратегічних досліджень і рекомендована для військових, дипломатів, політологів та всіх тих, хто причетний до російського політичного життя.

В роботі сформульовано основні принципи і геостратегічні цілі російської політики, які пронизані цинізмом взагалі і особливо відносно України. Все, що проти або заважає відновленню Російської імперії, піддається анафемі і підлягає декомпозиції, а простіше – знищенню.

Серед чисельних геостратегічних векторів політики Росії є два, що безпосередньо стосуються суверенної України та визначають зміст її відносин з Заходом.

Гегемонізм по вектору Москва-Київ-Бухарест-Бєлград забезпечує панівне становище майбутньої Євразійської імперії на Балканах, забезпечує вихід на Адріатичне море та зміцнює позиції в Чорноморському регіоні.

На початку цього вектора знаходиться Україна, що веде незалежну політику і, таким чином, виводить з-під контролю дуже важливий геостратегічний регіон, що завдає нищівного удару імперським амбіціям Росії.

"Існування України в сучасних кордонах і з сучасним статусом "суверенної держави" тотожно нанесенню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначно вторгненню на її територію. Подальше існування унітарної України неприпустимо, - пише Дугін. - Тому Україна підлягає декомпозиції як держава”.

Дається і рецепт цього дійства:

"Зважаючи на те, що проста інтеграція Москви з Києвом неможлива і не дасть тривалої геополітичної системи, навіть якщо це трапиться всупереч об’єктивним перешкодам, Москва повинна активно включитись у перебудову українського простору…"

Така категоричність не випадкова. Це обумовлюється тим, що Україна, її геополітичні масштаби перевершують території багатьох європейських держав, та, на превеликий жаль імперії, займає панівне становище у векторі Південно-Західної геополітики Росії, а саме є його фундаментом, його основою. Тому, на думку Дугіна, "Українське питання" вимагає від Москви негайних відповідних заходів, оскільки мова йде про нанесення Росії вже тепер стратегічного удару, не реагувати на який "географічна вісь історії" взагалі не має права". (О.Дугін, стор. 382).

А там на кінці вектора, на його вістрі, знаходиться Югославія з виходом на конче необхідну геополітичну вісь – Адріатику, де хоч ніхто не закликає “мити чоботи”, але стратегічне значення якої не менше Індійського океану.

Відомо, що на Балканах завжди сходились інтереси європейських геополітичних блоків, тому саме тут починались найбільш масштабні воєнні конфлікти. Сьогодні тут присутні інтереси не тільки Європи. Сучасні події висвітлюють інтереси держав інших континентів, і зокрема США як лідера Атлантизму. Одвічна боротьба демократії з ідеократією в сучасних умовах реалізується на Балканах в міжетнічних конфліктах.

США і країни НАТО беруть активну участь у подіях на Балканах. І справа не в захисті хорватів, боснійців чи косоварів. Мова йде про ліквідацію форпосту Російської імперії, носієм ідеї якої на Балканах були православні серби, геополітична перспектива яких завжди була проросійською. Ось саме чому Росія так болюче сприймає події на Балканах, втрата яких означає крах життєво важливої геополітичної парадигми Євразійської імперії.

Доля України і доля балканських народів сьогодні проходить через складний вузол геополітичних інтересів Атлантизму і Євразійської імперії. Як це не парадоксально, але посилення російського вектора на Балканах неминуче посилить імперський тиск на Україну. Поширення впливу Атлантизму в цьому регіоні сприятиме інтеграції України в західноєвропейські структури, зменшить тиск на суверенітет України з боку Росії завдяки безперспективності гегемонізму імперії на цьому геополітичному векторі.

Другий і найбільш важливий геополітичний вектор діє на Західній осі – Москва-Берлін. Саме тут зосереджені основні стратегічні інтереси нової континентальної імперії, кордони якої повинні омивати води Атлантики та Середземного моря. Тут повинен бути досягнутий реванш телурократичної імперії над таласократичним Атлантизмом США та Великобританії, ідеократій над плутократією; цивілізації героїв над цивілізацією торговців.

В основі нової імперії передбачається союз з Німеччиною як основною впливовою силою у Середній Європі. А для цього варто не поскупитися. Доцільно повернути Німеччині Калінінградську область і таким чином відмовитись від територіального символу минулої війни. В обмін на це Європа повинна запропонувати інші територіальні анексії або розширення стратегічного впливу на держави, що природно мають намір утворити "Чорноморсько-Балтійську федерацію" як реакцію на імперський аншлюз.

"Країни Прибалтики, Польща, Молдова та Україна – як потенційний "санітарний кордон" – повинні зазнати геополітичної трансформації не після реституції Прусії, а одночасно з нею, як елемент одного і того ж процесу остаточної фіксації кордонів між дружніми Росією та Середньою Європою" (О.Дугін, стор. 229).

Визнаючи той факт, що боротьба між сухопутними і морськими державами, як у двох світових, так і у "холодній" війнах, закінчилась стратегічною перемогою таласократії, прихильники Євразійської імперії тішать себе надією тріумфу телурократії. Відносно України, яка може бути основою Чорноморсько-Балтійського союзу, що може звести нанівець усі зусилля Західної політики Росії, передбачається одне – анексія її території і знов-таки її декомпозиція як суверенної держави.

Взагалі Західна геополітична концепція Російської імперії не передбачає існування незалежної України і тим самим викреслює стратегічне партнерство як форму відносин з Росією. У всякому разі воно може нагадувати партнерство вовка та ягняти при спільному полюванні у голодний рік.

Чи існує реально загроза імперських потуг з боку Росії сьогодні? Практика наших відносин свідчить про те, що така загроза є. І сьогодні про це було сказано. Ці імперські амбіції проявляються в економіці – штучним розривом зв’язків, податковими стягненнями, ціновою політикою тощо; в освіті та культурі – розповсюдження російських цінностей. Особливе місце займає мовна проблема. Література, газети, журнали, телебачення не ведуть лінію утвердження української мови, а часто-густо ведуть роботу навпаки. Імперія вповзає на Україну, веде тиху роботу по підготовці більш рішучих дій, направлених на реалізацію своєї стратегічної мети.

В цих умовах геостратегічна лінія України повинна бути спрямована на:

1. Зміцнення держави шляхом активізації реформ і більш рішучої інтеграції в європейські структури.

2. Всіляку підтримку демократичних сил Росії – прихильників Атлантизму.

3. Підтримку дружніх стосунків з країнами Балтії, Польщею, Білоруссю та країнами Кавказу в напрямку зміцнення стратегічного партнерства в регіоні між Балтикою та Чорним морем.

Головна мета – це укріпити демократію в Україні, поставити бар’єр на шляху Західних геополітичних векторів Нової імперії і тим самим виконати місіонерське призначення українського етносу відносно Росії, стверджуючи неухильну волю – приєднатися до загального процесу побудови світового суспільства. В цьому і є призначення сучасної України.