ШЕВЧЕНКО О.К.
державний експерт Національного інституту
українсько-російських відносин
при РНБО України,
доктор філософських наук

Мені хотілося б проаналізувати Великий договір не з погляду ідеолога, який його або стверджував, або критикував, а з позиції філософа, який намагається висвітлити об'єктивний зміст та філософські передумови, на яких базується цей документ. Порівняння цих передумов з основними положеннями Маастрихтського договору допоможе нам з'ясувати, в чому наше мислення та наша свідомість відрізняється від правового мислення Європи, в яку ми так прагнемо інтегруватись. Тому питання важливості підписання такого документуа в контексті значущості визнання незалежного статусу України, "делімітації" державних кордонів, вирішення територіальних суперечок і таке інше будуть поза увагою мого виступу.

Серед численних коментарів, якіщо з'явилися в засобах масової інформації в період бурхливих дебатів про ратифікацію Договору, заслуговує на увагу визначення московського політолога Андрія Окари, який вважає, що Договір несе передусім декларативне, знаково-символічне навантаження, на відміну від стандартів сучасних міжнародних договорів, які мислять виключно в термінах правових норм. Для того, щоб довести слушність подібного спостереження, спробуємо зафіксувати фундаментальні розбіжності між Великим договором та Маастрихтським договором і зробити деякі філософські висновки.

Перш за все це стосується терміну "дружба", який є програмним для цього документа і навіть винесений у назву. Якщо взяти Маастрихтський договір - цей взірець інтеграційного мислення, то нічого подібного ми там не знайдемо, оскільки очевидно, що поняття "дружба", як і "любов" не є юридичною категорією і не може бути використано в функції правової норми. Тому в Договорі про створення Європейського Союзу доцільність такої наддержавної структури обгрунтовується її більшими можливостями у порівнянні з окремою державою виконувати функцію, цитую,: "Повного задоволення потреб громадян". Той факт, що у Великому договорі використовується ця типова міфологема нашого минулого, демонструє, що ми ще не відійшли від стереотипів, які несуть у собі прикмети радянських принципів міждержавних відносин. У соціально-економічному контексті пострадянського простору категорія "дружба" має кілька значень, які суперечать одне одному, оскільки існують в ідеологічно орієнтованій суспільній свідомості в дифузному, недиференційованому вигляді:

а) "дружба" як показник рівності та "автономії" в стосунках міждержавних суб'єктів, на відміну від відносин "інтеграції", "об'єднання" тощо;

б) "дружба" як показник нерівності, який виявляється в патерналістському ставленні більш сильної держави до більш слабкої (прихована традиція "старшого брата");

в) "дружба" як слабка формула стратегічного союзу або потенційної інтеграції. Саме таку інтерпретацію не зовсім чітким положенням Договору надають його прихильники з російської сторони, які вбачають у Договорі свідоцтво надходження України до геополітичного простору російського гегемонізму аж до створення майбутнього об'єднання в єдиний "воєннійськово-економічний блок" (Олександр Рудаков, Р.Євзеров).

Якщо послідовно продовжувати наш аналіз глибинного (філософського) підгрунтя поняття "дружба" як базової цінності, то ми побачимо, що воно не ставиться в залежність від процесу демократизації суспільства в наших країнах, але веде своє походження від міфологоем географічної близькості, спільного історичного досвіду та спільності етнічного походження (міф слов'янськтва). Взагалі географічні тай територіальні цінності, притаманні радянському державному мисленню, відіграють велику роль у сучасному російському геополітичному мисленні. Як відомо, радянська свідомість мислить у категоріях територій та територіальних суперечок, якіщо мають місце у межах колишньої радянської імперії - від Курил до Севастополя - є лише одним з проявів цього географічно-територіального мислення. Тому суб'єктами Великого договору є не народи, як це має місце в Маастрихтському договорі, а Держави як територіальні та геополітичні утворення (не дивно, що в аргументах проти Договору з російської сторони територіальні проблеми та питання територіальної безпеки РФ займають таке велике місце). На відміну від останнього, основними принципами Маастрихтського договору є цінності прав людини (вони декларуються вже в розділі "Цілі"), ринкової економіки та розвиненої демократичної системи влади і виступають як діючі механізми створення Європейського Союзу, незважаючи на різність культурних традицій та національної психології країн-учасниць Об'єднаної Європи, на численні конфлікти між деякими народами, які мали місце ще у недавньому минулому (мається на увазі Німеччина та Франція).

Урахування стратегії на послідовну демократизацію суспільного життя як головного чинника зближення двох країн в сьогоденні та в майбутньому, формулювання безпосередньої залежності співробітництва та стратегічного партнерства від динаміки цієї демократизації змогло б перевести питання про стратегічне партнерство в зовсім іншу площину. Пріоритет етнічних та географічних детермінант стратегічного партнерства робить нас заручниками несподіваних змін у суспільному устрої та політичному курсі, на які так багата російська історія.

3) Багатовекторність української політики, якащо випливає з тези про стратегічне партнерство з РФ та деклараціямий про інтеграцію з Європейським Союзом та НАТО.

Як відомо, багатовекторність не є ознакою сильної політики, а частіше виступає як невизначеність у сфері міжнародної політики. Європейська ж правова свідомість базується на чіткій двозначній логіці, прикладом якої є відоме твердження Ариістотеля, згідно о з яким людина не може прямувати до Абдер та водночас істин у Мегару. В умовах кризової ситуації та нової біполярності, яка зараз сформувалася внаслідок Югославської війни, багатовекторна політика вбачається неможливою. Тому, якщо ми зрештою виобираємо стратегію на європейську інтеграцію (як це зазначено в Ппрограмі "Україна - "2010"), то деякі положення Договору можуть ускладнити цей процес та виступити інструментом тиску на нашу країну. Наприклад, стаття 6, де говориться: "Кожна з високих Договірних Сторін утримується від участі або підтримання яких би то не було дій, спрямованих проти іншої Високої Договірної Сторони, і зобов’язується не укладати з третіми країнами будь-яких договорів, спрямованих проти іншої Сторони". Що робити з цією статтею нау випадоку інтеграції України до Атлантичного Бблоку в умовах посилення протистояння Росії та НАТО тай ультимативних вимог з боку Росії країнам СНД не вступати вдо цюієї організаціюї згідно з принципом "червоної лінії"? Як може пронатовський курс України бути узгодженимй з її зобов’язаннями перед російською стороною, які ву перспективі можуть тлумачитися як можливість єдиного воєннійськового альянсу? Всі ці питання залишаються проблемними.

Резюмуючи наш стислий аналіз, можна сказати, що, незважаючи на значення та важливість Великого договору для українсько-російських відносин та для європейської безпеки взагалі, швидкті зміни, якіщо на наших очах відбуваються в Європі у вигляді війни, нової біполярності, можливого Союзу Росії, Білорусі та Сербії (який може кардинально змінити геополітичну ситуацію на європейському континенті), створюється багато проблем, які ще далекі не тільки від свого адекватного вирішення, але й від створення концептуальної бази для цього вирішення. Саме до цих проблем я й хотів привернути вашу увагу. Дякую.