(тези Національного інституту українсько-російських
відносин до засідання "круглого столу"
"Великий договір України з Росією:
історичний компроміс чи реальний шанс
на стратегічне партнерство?")

Здобуття політичної незалежності зовсім не означає звільнення країни від усіх інших видів залежностей. У цьому розумінні українська незалежність на даному етапі її формування є переважно формальною, бо Україна, значною мірою залишаючись залежною від Росії, водночас разом з нею потрапила у залежність від міжнародних фінансово-економічних угруповань.

Можна виокремити наступні три критерії реальної незалежності країни:

1. Її здатність суверенно з урахуванням зовнішніх зобов'язань вирішувати і регулювати всі питання внутрішньо-політичного життя;

2. Здійснювати зовнішню політику відповідно до власних національних інтересів;

3. Добровільно входити у ситуативні та стратегічні союзи з іншими країнами для забезпечення власної національної безпеки.

На даному етапі свого незалежного існування як Україна, так і Росія ризикують втратити політичну незалежність, потрапивши в економічно-фінансову залежність від розвинутих країн-кредиторів. Але на ті чи інші поступки такі країни ідуть лише за певних умов, ціною надання ряду "політичних послуг", що часто-густо не збігаються з геополітичними інтересами України та Росії.

Надмірний державний борг із виплатою відповідних відсотків коштом нових боргів, стагнація інвестиційних та кредитно-фінансових процесів, деіндустріалізація, культурна експансія - ось далеко не повний перелік загроз українській незалежності. Подібні ж проблеми має і Росія. І, очевидно, вирішувати їх мають обидві країни разом.

Підписання з Росією Великого договору сприяє виходу обох країн із небезпечного "глухого кута", якщо їхнє вище політичне керівництво якомога швидше зрозуміє, що зараз не час з’ясовувати, яка з країн потужніша та впливовіша у двосторонніх стосунках і у регіональному вимірі СНД. На часі - виробити контрзаходи із послаблення дедалі зростаючої політичної залежності від третіх країн.

Сьогоднішня Росія виступає на міжнародній арені спадкоємницею СРСР. Але по суті справи як за кількісними, так і за якісними параметрами - це нова держава. Росія, безумовно, не може претендувати на роль наддержави, що її відігравав Радянський Союз, але РФ, безумовно, залишається однією з великих світових держав, від якої значною мірою залежатиме майбутнє глобальної системи.

Порівняно з Радянським Союзом територія Росії зменшилась на 25%, а населення - вдвічі. У неї не лише інші кордони, але й, за деякими винятками, - нові сусіди. Істотно звузився її доступ до торгових шляхів, особливо морських. Залишаючись другою за потенціалом ядерною державою, вона в міру кризового стану економіки має у своєму розпорядженні скромні можливості для підтримання військової потуги. Окрім того, СРСР очолював потужний військово-політичний блок, який намагався скласти альтернативу НАТО. Сучасна ж Росія з військово-політичної точки зору перебуває на самоті, а підписана у 1992 р. угода про колективну безпеку країн-учасниць СНД є не стільки реальним, скільки декларативним механізмом підтримання безпеки.

У 1983 р. ВНП СРСР становив близько половини ВНП США, у 1997 р. ВНП Росії - становив лише одну десяту від американського. ВВП Росії, порахований за американською методологією, й того нижчий - становить лише 5% від ВВП (GDP) Штатів. Частка РФ у сумарному світовому ВНП упала до 1,8%. Рівень господарської залежності СРСР від зовнішнього світу був незначний. У Росії ж, як і в України, він вийшов навіть за розумні межі щодо імпортозаміщення товарів вітчизняного виробництва.

Стан ускладнюється ще й тим, що нова Росія дотепер не самовизначилась ані у внутрішніх, ані у зовнішніх справах, лише відшукуючи методом проб і помилок своє місце в новій світобудові. Багато в чому не визначилися і її партнери - як далекі, так і близькі з Україною включно.

Формули “дружби” та “стратегічного партнерства”, що є ключовими термінами та основними символами Договору, можуть тлумачитися як “слабкі” та приховані формули “союзу” й “інтеграції”, а це, у свою чергу, створює умови для можливого тиску на Україну в сфері зовнішньої політики. В ситуації нової біполярності, яку спровокувала війна на Балканах, деякі статті Договору (наприклад, ст. 6) можуть використовуватися для обмеження дій України в її інтеграційній стратегії з європейським співтовариством та її примушування йти у фарватері російської антинатовської, антиамериканської політики.

Незрівнянність геополітичної та геоекономічної ваги України і Російської Федерації обумовлює необхідність розмежування між поняттями рівності і рівноправності взаємин згаданих держав.

У цьому контексті виникає потреба визначати асиметричний характер відносин між Україною та Росією як у політичній, так і в економічній сферах. Подібне визначення вимагає чітких корелятивів у проведенні зовнішньої політики, насамперед з боку України. Така детермінованість зумовлена не тільки необхідністю врахування у політиці України тієї ролі, яку відіграє на міжнародній арені Росія, але й об’єктивним впливом внутрішніх процесів у Російській Федерації на відповідні сфери життєдіяльності українського суспільства. Причому цей феномен стосується як дво-, так і багатосторонніх відносин. Яскравим прикладом цього є тенденції, що мають місце в Союзі Білорусі та Росії і пов’язані з проблемами “збереження" суверенітету та “рівності” двох складових названого утворення.

Разом з тим можливості зведення до мінімуму негативних для України наслідків асиметрії та диспаритету у відносинах з Росією полягають у впровадженні українсько-російських стосунків у загальний контекст міжнародних відносин. У такий спосіб принципова нерівність побудови взаємин може "абсорбуватись" положеннями міжнародного права, тобто критерієм рівноправності двох держав як на дво-, так і багатосторонній основах.

Виходячи з цього, питання трактування Великого договору між Україною та Російською Федерацією, визначення його як “історичного компромісу” чи як шансу на побудову відносин стратегічного партнерства дещо втрачає принципове значення, підмінюючись питаннями забезпечення національних інтересів, реалізованих у площині взаємовигідного компромісу та поважання прав партнера.

У стратегічному прогнозуванні можливих наслідків суспільних трансформацій (цивілізаційних дрейфів) України та Росії слід брати до уваги не тільки їх стан (поточний і перспективний), але й стан Західної Європи, США і Канади, країн ісламського світу, латиноамериканського і далекосхідного регіонів, причому з урахуванням впливу довготривалих чинників їхнього розвитку.

Спроба наближення України і Росії до принципово іншої системи культурних цінностей цілком здійсненна, хоча й не у найближчій перспективі. Таким шляхом ішли, наприклад, Новгородська республіка XIV-XV століть, що прагнула стати повноправним членом Ганзейського союзу, а також Україна другої половини XVI - першої половини XVII століття, що шукала собі гідного місця у складі Речі Посполитої, розташованої тоді на далекій околиці “християнського світу”.

Але за проблематичне прилучення до цінностей західної культури доведеться, можливо, сплатити втратою культурної самобутності. Подібну трансформацію пережило в ХIV-XVI століттях Велике князівство Литовське, хоча свого часу воно було самостійним політичним центром і успішно претендувало на роль нового цивілізаційного полюса. Подібним чином намагалася розвиватися у XVIII-XIX століттях Російська імперія, але для неї цей шлях трагічно обірвався у 1917 році.

Часто-густо наслідком здійснення модернізаційних експериментів стає панування конфронтаційної логіки історичного розвитку, виникнення тіньових потоків історії або навіть різка зміна (інверсія) полюсів історичного тяжіння. Прикладом можуть служити тіньові, надзвичайно різні за своїми основами, соціокультурні потоки XVII-XIX століть, що вирвалися на волю на початку ХХ століття (1917 р.) і підірвали й без того неспокійний хід російської імперської історії.

Отже, треба спочатку врахувати можливі наслідки форсованої зміни цивілізаційної парадигми. За будь-яким розкладом сил перетворення подібного масштабу затягувалося на віки, а їхні наслідки завжди були непередбачувані. Зрештою, вони ніколи не приносили вагомих дивідендів політичним силам, що їх ініціювали.

У цілому політичний курс “на об'єднану Європу” не суперечить національним інтересам України та Росії. Але конкретні форми зближення зі “сторонніми” системами також мають відповідати традиційно пануючим у Східній Європі цінностям, а приєднання до певних міжнародних організацій (ЄЕС, НАТО) не повинно виступати самоціллю.

Сучасна цивілізація Заходу не спроможна відіграти роль загальносвітового інтеграційного й стабілізаційного центру. Раніше в історії таких не існувало, немає шансів і в сучасних світоздобувачів. Сучасна західна цивілізація, що існує приблизно від IX-XI століття, завжди вирізнялася агресивністю і домагалася загибелі цивілізацій, які їй не підкорялися.

Стратегічна лінія поведінки сучасного Заходу досить неоднорідна, хоча і зберігає головне цільове спрямування - спроби уніфікації усього світового співтовариства відповідно до еталонної моделі вестернізації. Між США і країнами ЄЕС існують розбіжності в розумінні шляхів подальшого розвитку людської цивілізації. При цьому США здатні відстоювати свої позиції у наступний спосіб:

• шляхом зміцнення співробітництва і єдності в рамках власної цивілізації, а також вимушеного пристосування до світу, що змінився;
• за допомогою послідовного забезпечення безроздільного світового панування - як “першої, єдиної й останньої справді світової наддержави”(З.Бжезінський);
• у напрямі ідейного роззброєння представників незахідних культур (ні про який самостійний розвиток тут не може бути й мови, якщо “еталонна система” зафіксувала настання “кінця історії”).

Американська “цивілізація”, за усіх своїх беззаперечних технологічних здобутків, з погляду базисних культурних цінностей - малоприваблива. Незрозуміло взагалі, чи є вони частиною західноєвропейської цивілізації, чи зародком нової. Жодного позитивного досвіду подолання глобальних історичних криз Штати не мають, оскільки тривалий час розвивалися осторонь світової історії.

Баланс сил у світі постійно змінюється - сучасні світові лідери невблаганно втрачають свої позиції, на зміну їм прийдуть, напевне, інші, оскільки майбутній склад лідируючої групи цивілізацій XXI століття поки що остаточно не визначився.

Будь-яка життєздатна світова культура не має права замикатися в собі і не має розраховувати винятково на власні сили. У цьому плані позбавлена будь-якого змісту політика “постійного нейтралітету”, що цілеспрямовано нав'язується Україні. Реалізація права на самобутній шлях розвитку припускає координацію зусиль тих цивілізаційних систем, що прагнуть до подолання тісних рамок однополюсного світу, який виник після розпаду СРСР.

Попередні успіхи і досягнення України та Росії вирішальною мірою обумовлені багатоетнічністю цих державних утворень, спільністю зусиль тих народів, що їх населяють. Стабільний розвиток і розквіт окремих цивілізацій можливі лише в багатополюсному світі. Однобічний соціокультурний крен у бік Заходу має бути виправлений.

Переорієнтування на власний шлях природної модернізації, що не замикається у своїй унікальності та не обмежується лише вестернізацією, вимагає від України та Росії відновлення всього комплексу моральних і раціональних - традиційних і сучасних - мотивацій творчої соціальної діяльності. Напрями і межі прийдешнього коригування трансформаційного курсу кожна держава мусить обирати сама.

4. Проблеми входження України та Росії
до сучасного цивілізованого світу

Східнослов'янська цивілізація, до якої належать українці та росіяни, зазнала останніми роками відчутних геостратегічних втрат. Її сучасний стан можна характеризувати як винятково критичний. Для нових незалежних держав, утворених на теренах колишнього СРСР, процес пошуку власної цивілізаційної ідентичності рівнозначний пошукові формули самовиживання.

Важливим показником сучасного стану слов'янського світу і розвитку міжцивілізаційних відносин можна вважати югославсько-косовську кризу, що зафіксувала не лише розкол між недавніми союзниками по Варшавському пакту, а й жорстке протистояння представників різних цивілізацій.

Трансформаційний перехід до “сучасного цивілізованого світу”, не в останню чергу, утруднений через відсутність такої сучасної технології суспільних перетворень, що була б геополітично та геокультурно прийнятною у Східній Європі.

Між тим серед головних причин масового несприйняття сучасних суспільних перетворень треба назвати такі:

• ігнорування реформаторами дії соціокультурного чинника;
• вибір неадекватної - суто “прозахідної” - теорії суспільної трансформації;
• інерційність існуючої цивілізаційної системи.

Сутність цивілізаційної проблеми стосовно східноєвропейських країн та вірогідних підходів до її осмислення можна сформулювати в наступний спосіб:

• хто (держави, етноси, культури) і до якого цивілізаційного простору (блоку, сфери, системи) нині належить;
• з яких цивілізаційних складників побудовані існуючі державні утворення й соціокультурні системи, як давно вони склалися у сучасному вигляді;
• чиїми зусиллями (етносів, культур або держав) ті чи інші цивілізаційні простори було створено, хто споконвічно перебував у їхньому “центрі”, а хто й чому втратив головну роль і становить тепер близьку та далеку “периферію”;
• у рамках якого цивілізаційного блоку (системи, лінії, простору) Україна і Росія будуть розвиватися надалі;
• довкола якого політичного “центру” - старого чи нового - в майбутньому буде трансформуватися східнослов’янський цивілізаційний простір.

На даний час можна виокремити чотири основні варіанти соціокультурного розвитку України, що безпосередньо стосуються сутності українсько-російських відносин та визначають головні тенденції їхнього розвитку:

1. рішучий (шоковий) “стрибок” назустріч асиміляції вже сформованих суспільних моделей, які довели власну ефективність у США та Європейському Союзі;
2. реінтеграція, тобто остаточне приєднання до Росії як домінуючої у Східній Європі соціокультурної системи та центру геополітичного впливу;
3. "проміжний стан” між різними цивілізаційними центрами, опора на власні сили і ситуаційна зміна зовнішньополітичних пріоритетів;
4. “багатолінійна еволюція” та багаторівневий і багатоканальний цільовий розвиток, який спирається на непорушні (одвічні) цінності самобутньої “материнської” культури і довільно поєднує політичні та економічні чинники будь-яких цивілізаційних блоків з особливостями етнічного (субцивілізаційного) плану.

У період розгортання трансформаційних процесів рухомість і мінливість умов історичної життєдіяльності українського суспільства не слід розглядати як наявну чи приховану загрозу його національній безпеці. Величезне розмаїття культурних, економічних, політичних течій, потоків та ліній свідчить про те, що єдиного орієнтира розвитку світова історія не знає.

Україна і досі ще не визначилася у питанні прикінцевих орієнтирів розвитку, тяжіючи до якісно виокремлених цивілізаційних центрів. Те ж саме турбує й Росію, однак цивілізаційний крен у бік Заходу виражений тут не настільки відверто.

Не можна будувати життєспроможну концепцію українсько-російських відносин за аналогією міжнаціональних та міждержавних взаємин, що розгортаються часом у різних частинах світу і грунтуються на зовсім інших уявленнях про рівність та ієрархію, свободу й обов’язки. Оскільки Україна та Росія постійно зазнають потужного тиску з боку провідних держав Заходу, то народи обох країн мали б вирішувати свої проблеми перш за все у межах власної цивілізаційної системи.

Досить небезпечними слід вважати і будь-які спроби повної політичної та економічної переорієнтації на Росію. Адепти проросійського підходу, усвідомлюючи очевидну культурну, політичну та економічну близькість обох держав і виходячи із спільності цивілізаційного поля, яке їх об’єднує, забувають водночас про сутнісні відмінності культурницьких, цивілізаційних, етнічних домінант.

Сучасні Україна та Росія склалися на перехресті різних цивілізаційних систем. Вони ніколи не мали соціокультурної єдності й завжди були мозаїчними з погляду цивілізаційних характеристик. Загальні оцінки цивілізаційного виміру українсько-російських відносин мають враховувати наступне:

• українці та росіяни приналежні до однакових базових цінностей та однієї суперетнічної системи;
• ці етноси є цілковито самодостатніми соціокультурними утвореннями як за історичною генезою, так і за етнокультурним складом.

Найгіршим варіантом слід вважати будь-яку спробу утримати Україну в стані перманентної цивілізаційної невизначеності. Жорстка і надмірна акцентуація на національній самобутності неодмінно підведе Україну до небезпечної межі етнокультурного розлому.

Системи міждержавних відносин набувають стабільності лише за умови їхньої цілісності. Розбудова їх виключно на засадах поваги до “суто російських” або “суто українських” інтересів та одночасної зневаги до інтересів іншої сторони чи ігнорування загальних інтересів та кінцевих цілей нашого подальшого розвитку призводять до руйнації системи розвитку в цілому.

Доля країн, подібних до України, що знаходяться у стратегічно важливих регіонах світу, - шукати своє місце у світі за рахунок максимально виваженого геополітичного маневру, заснованого на більш-менш точній оцінці власних цілей та можливостей їхнього осягнення. Конкретніше кажучи, така прагматична геополітика, яку в Україні зазвичай не зовсім влучно називають багатовекторною, обмежується вибором "меншого з усіх лих" та орієнтацією на партнерство з тією країною чи групою країн, від якої чи від яких на даний момент виходять найменші загрози власному існуванню, способу життя, системі цінностей тощо.

Поряд із багатобічною інтеграцією інтересам Росії відповідає розвиток двосторонніх відносин з усіма колишніми союзними республіками СРСР . Цьому значною мірою може посприяти роль Москви у врегулюванні конфліктних ситуацій на теренах СНД. Деякі країни зберігають зацікавленість у військовому співробітництві з Росією включно з метою охорони кордонів. Сильним стимулом є взаємна потреба в економічному обміні. Незважаючи на труднощі та протидіючі тенденції, на країни СНД припадає від 44 до 80% загального обсягу взаємного експорту і від 44 до 71% імпорту. Із цілого ряду важливих позицій Росія та інші країни СНД, а також Прибалтики залишаються одні для одних незамінними економічними партнерами.

Розвиток двосторонніх відносин гальмується існуванням спірних або просто неврегульованих юридичних проблем. Серйозне значення має зростаюча неплатоспроможність партнерів по Співдружності. Уже на середину 1997 р. їхня заборгованість РФ становила 6 млрд дол. США, зокрема борг України - 2296 млн, Казахстану - 1629 млн, Туркменії - 707 млн, Грузії - 180 млн дол. США. З погляду на реальні можливості країн-боржників розраховувати на повне погашення заборгованості Росії не доводиться. Слід, очевидно, йти шляхом взаємних компенсацій і заліків, передачею частки власності й реструктуризації боргу.

Україна представляє для РФ першорядний пріоритет. Це пояснюється насамперед тим, що вона:

• впродовж століть була органічною складовою Російської держави;
• населена народом, спільного за походженням і культурою з російським;
• має економіку, яка й дотепер становить з економікою Росії єдиний взаємодоповнюючий комплекс.

У цьому контексті геополітичної відносності оптимального вибору для України протягом нової і новітньої історії найменш загрозливим напрямом був і залишається саме російський. Саме з Росією в України є об'єктивно визнана культурно-поведінкова ідентичність, хоча на сьогодні багато хто прагне пов'язати з "підступною Москвою" усі минулі справжні й удавані проблеми. До того ж російський чинник ще довго будуть розігрувати у своїх корисливих цілях різноманітні "друзі" України. Однак у стратегічній перспективі не можна не визнати, що, позбувшись "опіки" Москви, Україна постане перед цілим рядом серйозних викликів своїй безпеці, що виходитимуть аж ніяк не від Росії, а із зовсім інших напрямів.

У кращому випадку їй можуть запропонувати роль головного елемента в геополітичній прокладці між Росією та Великою Європою або роль альтернативного Росії ядра СНД. Хоча й у цій зоні, особливо в міру розгортання боротьби між Європою (насамперед Німеччиною) і США за Прибалтику, на Україну звертатимуть дедалі менше уваги. І взагалі складається враження, що у своєму прагненні випередити конкурентів за право входження до європейських структур, у цій зоні кожен намагається грати за себе, мало враховуючи інтереси сусідів.

У результаті таких небажаних процесів Україну взагалі можуть потихеньку виштовхнути на периферію Великої Європи. Втім вона і раніше розглядалася Заходом передусім як карта в політичних іграх із Кремлем.

Стосовно ж "великої гри" на пострадянському просторі у Києва об'єктивно немає ані економічних можливостей, ані геополітичної "маси", ані реальних потреб. Тим більше контрпродуктивним, з точки зору власне українських інтересів, було б формування за українською участю будь-яких геополітичних конструкцій, спрямованих проти інтересів Росії.

Росія - головний економічний партнер України, бо українські товари ліквідні на ринках Росії та інших країн СНД, але не на Заході. Тільки за участю Росії можлива реальна перебудова ВПК України та його самореалізація на світових ринках зброї і високих технологій. Адже сподівання на масштабну участь західних фірм у конверсії українського ВПК виявилися марними. Так, набагато більшого очікувалося від участі німецьких фірм у реструктуризації навіть такого "ласого шматка" української економіки, яким є її флагман - комбінат "Південмаш".

В Україні практично немає альтернативи і російським енергоносіям: "турецький варіант" економічно важкопідйомний, а політично важкопередбачуваний. А головне: офіційна Москва досить виразно продемонструвала останнім часом, що аж ніяк не горить бажанням відновлювати радянську імперію, зокрема й за участю України, особливо ж після підписаних у 1997 р. київських угод між двома країнами, а також кожною із них окремо - угод із НАТО. Після прийняття до НАТО нових членів і визначення головних кандидатів на входження до розширеного Європейського Союзу неминуче настане період "перетравлювання". Очевидно, поки що Україна залишилася за бортом цих процесів, незважаючи на реверанси Заходу на її адресу.

Фінансово-економічна криза в Східній Азії різко скоротила можливості реструктуризації української економіки за допомогою "політизованої" економічної допомоги Заходу. Можливостей же компенсувати її потоком приватних інвестицій в України дуже мало, навіть на тлі російської економіки, де з інвестиціями також є серйозні проблеми. В цілому ж Україні доведеться діяти на доступну перспективу відповідно до геополітичних реалій. А це в першу чергу - активна політика на російському векторі в галузі економіки та в інших сферах включно із налагодженням взаємодії в Чорноморському басейні.

Із 41 статті Великого договору 7 безпосередньо стосуються військово-політичних проблем.

І. Це Договір між країнами, що мають спільні кордони, тривалий час існували у спільному економічному, військово-політичному та соціальному просторі.

а). Проблема Криму після підписання та ратифікації Договору втрачає значення головного чинника силового тиску на Україну (стаття 2 та стаття 3 Договору ставить крапку на цій проблемі).

б). Неврегульовані територіальні питання могли тривалий час перешкоджати Україні реалізовувати курс на інтеграцію у будь-які європейські та євроатлантичні структури.

ІІ. Україна та Росія взяли на себе зобов'язання мирним шляхом врегульовувати суперечності, не застосовувати силу чи погрозу силою.

ІІІ. Балканська криза продемонструвала принципово нові тенденції в розвитку регіональних та глобальних структур безпеки.

Не треба забувати, що розподіл ЗС колишнього Радянського Союзу та підпорядкування 800 тис. військового угруповання на території України, створення власних ЗС відбулося без кровопролиття.

ЧФ ніколи не відігравав самостійної ролі у розвитку військово-політичних відносин між Україною та Росією, а завжди був аргументом силового тиску у вирішенні територіальних суперечностей за Крим між Україною та Росією.

У цьому контексті вирішення головного питання про територіальну цілісність та недоторканість кордонів України переводить проблему ЧФ у площину забезпечення правового поля тимчасового перебування російського військового угруповання на території України.

Базові угоди по ЧФ РФ - результат компромісу, що дозволив Україні зняти головну причину напруженості між двома країнами, перебрати на себе ініціативу в подальшому розвитку подій, а також вдало використати фактор часу.

Головною загрозою перебування ЧФ РФ на території України залишається проблема правової невизначеності відповідальності держав в умовах участі ЧФ РФ у бойових діях чи перебування Росії у стані війни з третіми країнами.

Знімаючи проблему визнання Росією України в існуючих кордонах (ст. 2) і скасовуючи тим самим одне з основних джерел конфронтаційних мотивів в українсько-російських відносинах, Великий договір формує передумови для подовження і розвитку процесу української національно-культурної та мовної самоідентифікації.

Водночас цей Договір створює основу для захисту і розвитку національно-культурної і мовної самобутності російської меншини в Україні, яка становить приблизно 22% населення країни. (“Високі Договірні Сторони забезпечують захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин на своїй території і створюють умови для заохочення цієї самобутності” [ст. 12]).

У Росії в умовах загальнонаціональної кризи визначальними є концепції євразійського спрямування.

Послідовники євразійства виходять із того, що:

• Росія завжди відрізнялась як від Заходу, так і від Сходу, бо це - особливий світ - Євразія;
• стосовно попереднього історичного розвитку суперетносу розпад Радянського Союзу був протиприродним;
• утворення Євразійського союзу було б виправданим у світлі історичного минулого, оскільки євразійська сутність Росії виявилась ще понад “тисячу років” тому;
• оскільки національний (етнічний) чинник став на нинішньому етапі розвитку держав СНД визначальним, завдання реінтеграції дедалі більше актуалізуються;
• головними інтеграційними чинниками виступають не лише глибока взаємозалежність та багатостороннє взаємодоповнення народногосподарських комплексів незалежних держав, але перш за все - наявність єдиного етнокультурного простору;
• Росія як ініціатор вирішення проблеми має очолити майбутній союз.

Вважається, що саме ідея євразійства має достатній потенціал, щоб стати новим орієнтиром розвитку як пострадянських держав, так і світової спільноти у цілому. Її головними завданнями є:

• призупинення подальшого розпаду Росії, збереження її культурної самобутності та національного суверенітету;
• “ідейне озброєння” розташованих на території держав СНД російськомовних анклавів, мешканці яких, як доводить історичний досвід, відігравали визначну роль у “відновленні” радянської влади й російського впливу в “національних околицях” колишньої Російської імперії;
• об'єднання довкола Росії як “споконвічного ядра” східнослов'янської цивілізації суміжних держав та народів;
• збереження за Росією статусу великої держави та перетворення її на загальносвітового лідера в умовах переходу від індустріальної цивілізації до постіндустріальної.

Безумовною перевагою євразійського підходу є те, що він намагається враховувати відомі фактори сучасного розвитку Росії й України та спирається на багатовікову історичну традицію. Небезпека ж полягає в тому, що він ототожнює східнослов'янську цивілізацію із Російською державою як такою і намагається за будь-яку ціну виокремити суто російські складові долі Росії-СРСР. Усе це надає євразійській позиції не лише антизахідного, але навіть антиукраїнського спрямування.

Конституційний вибір України на користь етнічної основи державотворчої нації, ототожнення нації та етносу, вчення про національну державу, корінну державотворчу націю та національні меншини, на яких базується цей вибір, штучно відтворюють біполярну модель у сценарії української національної ідентифікації та в українсько-російських відносинах, що з обох боків моделюються в термінах боротьби (етносів, мов, культур, національних характерів). Ця спровокована біполярність об’єктивно породжує напруженість, взаємну ескалацію націонал-патріотизму та дестабілізує ситуацію в цілому.

Створюючи передумови, з одного боку, для подовження і розвитку процесу української національно-культурної і мовної самоідентифікації (ст. 2), з іншого боку - для стимулювання етнічної, культурної, мовної самобутності російської меншини в Україні (ст. 12), Договір створює передумови для неконфронтаційного розвитку двох основних складових культури України.

Таким чином усувається небезпека як насильницької асиміляції цих складових, так і їхньої федералізації, тобто відособленого існування і неминучого протиставлення одна одній. Тому єдиним перспективним для України шляхом етносоціокультурного розвитку слід визнати шлях полікультурності.

Важливим зовнішньополітичним пріоритетом Росії залишається турбота про створення на пострадянському просторі нормальних умов для російських громадян (в Росії діє положення про подвійне громадянство) і російськомовного населення. Першочергове значення щодо цього мають, безперечно, відносини з Україною, в якій проживає, за різними оцінками, від 13 до 15 мільйонів росіян, компактно розселених у східних і південних регіонах республіки. Вони ж становлять більшість населення Криму. У свою чергу, серед громадян Росії - від 5 до 7 мільйонів українців.

Взагалі ж на момент розпаду СРСР українське походження мало до 40 млн населення колишнього Союзу за межами України. Слід враховувати, що чимала частина росіян українського походження, не визнаючи себе приналежними до етнодіаспори через асимільованість, зберігає тією чи іншою мірою культурно-духовні зв'язки з батьківщиною предків, і це також є потужним потенціалом добросусідських відносин з Росією. Особливо ж, якщо зауважити, що ці зросійщені українці посідають зазвичай помітне місце у складі регіональних еліт у всіх без винятку сферах суспільного життя. До того ж саме в російському напрямку завдяки найсприятливішим адаптаційним можливостям здійснювались і до цього часу здійснюються основні міграційні процеси з України.

В даний час мовно-культурний та етнодіаспорний чинники налагодження справді добросусідських відносин між Україною та Росією активно використовуються супротивниками для стимулювання конфронтаційних мотивів між нашими країнами.

Мовно-культурний і етнодіаспорний паритет української та російської культур України вибив би з рук прихильників конфронтації між Україною і Росією дієву зброю, яку останні не без успіху використовують і дотепер. До речі, цілком очевидно, що проблема Криму в принципі не може бути вирішена поза орієнтацією на мовно-культурний і етнодіаспорний паритет в Україні.

Однією з проблем у мовній сфері є використання православними конфесіями різних богослужбових мов. Переважна більшість віруючих УПЦ вважає церковнослов’янську мову священною. Прихильники ж українізації православ’я в Україні (УПЦ-КП, УАПЦ) ототожнюють церковнослов’янську мову з російською. Внаслідок цього виникає протистояння між конфесіями у мовній сфері. При цьому суттєво підвищують напруженість у взаєминах між віруючими випадки примусу до використання в богослужінні української або церковнослов’янської мови. У свою чергу, це може зумовити посилення напруженості та спровокувати дестабілізацію ситуації у конфесійній сфері та в громадсько-політичному житті України в цілому.

Окрім того, примушування до використання будь-якої богослужбової мови може сприйматися як порушення ст.ст. 3, 12 Договору.

Відомо, що Україна має міжнародно-правові зобов'язання, які вона повинна виконувати. І хоча наше законодавство здебільшого узгоджене з міжнародно-правовим зобов'язанням України, її реальна політика в мовно-культурній та освітній сферах далеко не завжди відповідає як цим зобов'язанням, так і її власному законодавству.

Ні для кого не секрет, наприклад, що за допомогою навіть ї заборонених заходів, за останні роки в Україні різко скоротилася кількість шкіл із російською мовою навчання. За деякими даними, минулого року з 21 тис. загальноосвітніх шкіл тільки в 3 тис. викладання велося російською мовою. У Києві залишилося 18 російських шкіл, що становить лише 5% від їхньої загальної кількості. І це тоді, як у тому ж Києві проживає до 90% російськомовного населення.

Чи відповідає такий стан міжнародно-правовим зобов'язанням України, більше того, її власній Конституції, наприклад, ст. 11, у якій сказано: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”? Зрозуміло, ні.

Не стикуються наведені цифри зі ст. 24 Конституції, у якій наголошується, що громадяни України мають рівні конституційні права і свободи, а отже: “Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”.

В Україні упродовж кількох років зберігається напруженість у відносинах між конфесіями, що утворилися внаслідок розколу православ’я. Перманентний конфлікт обумовлює певним чином стан динамічної рівноваги у православ’ї, яка може бути порушена у будь-який момент. На сьогодні тенденції у релігійному середовищі в Україні дають змогу зробити висновок: воно поступово наближається до оптимального стану. В країні протягом минулого року значно знизилася конфліктогенність, що є, безумовно, позитивним явищем для країни. Водночас сьогодні в Україні та Росії існують сили (переважно політики лівої орієнтації та представники РПЦ й УПЦ), які вважають Договір “наріжним каменем” політичної інтеграції держав. Окрім того, в Україні присутні й досить потужні політичні рухи та релігійні об’єднання (перш за все УПЦ-КП і УАПЦ), що виступають категорично проти такої інтеграції. Тому будь-який крок у цьому напрямі, вірогідно, створить умови для дестабілізації ситуації не тільки у православному середовищі України, а й у країні в цілому, що може позначитися на міждержавних відносинах.

Як уже неодноразово відзначалося, домінуюча стратегія використання спільного українсько-російського інформаційного простору (ЗМІ, періодичні видання) полягає у відвертій чи прихованій дискредитації української незалежності, у відвертій чи прихованій пропаганді різних сценаріїв нового Союзу, різних форм інтеграції аж до об’єднання. (Після підписання Великого договору ці тенденції не тільки не зникли, але навіть поширилися). Оскільки з боку російської сторони ми майже не маємо спроб розгляду українсько-російських відносин як відносин двох рівних, суверенних держав з урахуванням інтересів України (зокрема в її європейському векторі розвитку), без намірів втягування її в російську інтеграційну стратегію, Україна повинна використати спільний з Росією інформаційний простір як своєрідну трибуну для "контрпропаганди". Однак методологічною основою цієї контрпропаганди, цього впливу на громадську думку росіян та російськомовних громадян України має бути не примітивний антиросійський міф українського націоналізму, а тверезий соціальний аналіз, спрямований на “деконструкцію” російських інтеграційних міфів, на впровадження в українсько-російський діалог критеріїв європейської раціональності.

Тези підготували співробітники Національного інституту українсько-російських відносин: О.Бодрук, О.Вусатюк, В.Кириченко, О.Клинченко, О.Кубеліус, В.Кузьменко, О.Лановенко, А.Мішин, М.Ожеван, О.Шевченко.