30 квітня 1999 р. в Києві у приміщенні Національного інституту українсько-російських відносин при Раді національної безпеки і оборони України відбувся організований з ініціативи Конгресу української інтелігенції “круглий стіл” на тему: "Великий договір України з Росією: історичний компроміс чи реальний шанс на стратегічне партнерство?". В його роботі взяли участь провідні українські науковці та аналітики, народні депутати й державні діячі, митці й літератори.
На обговорення було винесено 15 проблемних питань українсько-російської співпраці: від економічно-торговельних до мовно-культурних та інформаційних.
Хоча сьогоднішня Росія проголошує себе спадкоємницею СРСР, за усіма внутрішніми та зовнішніми параметрами це якісно нова держава, що, безумовно, не може претендувати на роль наддержави, якою був Радянський Союз. Проте у регіональному вимірі Росія залишається однією з великих держав, від якої значною мірою залежатиме майбутнє України. Не менш важливими є й українські впливи на долю нової Росії. Цим і обумовлена значущість Великого договору.
Порівняно з Радянським Союзом територія Росії зменшилась на 25%, а населення - удвічі. У неї не лише інші кордони, але й, за деякими винятками, - нові сусіди. Істотно звузився її доступ до торговельних шляхів, особливо морських. Залишаючись другою за потенціалом ядерною державою, вона в міру кризового стану економіки має у своєму розпорядженні надто скромні можливості для підтримання військової потуги. Окрім того, СРСР очолював потужний військово-політичний блок, який пробував скласти альтернативу НАТО. Сучасна ж Росія з військово-політичної точки зору фактично усамітнена, а підписана у 1992 р. угода про колективну безпеку країн-учасниць СНД (Ташкентська угода) є не стільки реальним механізмом підтримання безпеки, скільки "декларацією намірів".
На 1983 р. ВНП СРСР становив близько половини ВНП США, у 1997 р. ВНП Росії - складав лише одну десяту від американського, а частка РФ у сумарному світовому ВНП упала до 1,8%. Ступінь господарської залежності СРСР від зовнішнього світу була незначною. У Росії ж, як і в Україні, вона навіть вийшла за розумні межі щодо імпортозаміщення товарів вітчизняного виробництва.
Стан ускладнюється ще й тим, що нова Росія дотепер не самовизначилась ані у внутрішніх, ані у зовнішніх справах, лише відшукуючи методом проб і помилок своє місце в новому світоустрої. Багато в чому не визначилася у цих принципових питаннях і Україна. Цей стан невизначеності відображали й виступи учасників “круглого столу”, іноді протилежні у висновках, оцінках та рекомендаціях.
Дехто пригадував старий девіз Миколи Хвильового "Геть від Москви! Вперед - до культурної Європи!". Декому видавалась доречнішою формула "Разом з Москвою - до Європи!". Ще інші обстоювали "формули несумірності" України або з європейською цивілізацією, або з "православно-слов'янською" у тлумаченні деяких сучасних російських геополітиків. Проте, попри всі розбіжності у конкретних оцінках та висновках, учасники “столу” були єдиними у визнанні непересічного значення підписаного президентами обох країн та ратифікованого парламентами України й Росії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство.
Домінувала думка про те, що без розумних взаємопоступок та компромісів, покладених в основу Великого договору, досягнення стратегічного партнерства обох великих народів неможливе. За такого підходу, - зазначали учасники "круглого столу", - проблема тлумачення Великого договору як “історичного компромісу” чи шансу на побудову відносин стратегічного партнерства знімається на користь більш коректного питання забезпечення національних інтересів обох країн у площині взаємовигідних компромісів та поважання прав партнера без обов'язково-ритуальних запевнень у "вічній дружбі".
Саме тому учасники "круглого столу" закликали представників російської інтелігенції приєднатися до їхньої ініціативи регулярного проведення під егідою новоствореного Центру української культури у Москві постійно діючого "круглого столу" інтелігенції України й Росії, покликаного, на їхнє переконання, стати потужним важелем "народної дипломатії".
Формули “дружби” та “стратегічного партнерства”, - як зазначали учасники "круглого столу", - що є ключовими термінами та основними символами Договору, можуть тлумачитися як приховані формули “союзу” та “інтеграції”, що могли б створити передумови тиску на Україну у сфері зовнішньої політики. Висловлювалися також застереження, що в ситуації нової біполярності, спровокованої війною на Балканах, деякі статті Договору (наприклад, ст. 6) можуть використовуватися для обмеження дій України в її інтеграційній стратегії з європейським співтовариством та її примушування йти у фарватері російської антинатовської, антиамериканської політики.
Зазначалось і те, що несумірність геополітичної та геоекономічної "питомої ваги" України і Російської Федерації обумовлює необхідність розмежування понять рівності і рівноправності у їхніх взаєминах та врахування того реального факту, що, попри усі декларації, стосунки між ними тривалий час ще матимуть асиметричний характер у політичній і особливо економічній сферах. Усвідомлення подібної асиметрії вимагає чітких кореляцій в українській зовнішній політиці, в якій, на думку деяких учасників "столу", за формулою багатовекторності іноді приховується відсутність надійних стратегічних орієнтирів із врахуванням власне національних інтересів України.
Для сучасної України важлива не лише та роль, яку Росія відіграє на міжнародній арені. Прозорість кордонів та усіх "просторів" із інформаційним включно примушує постійно брати до уваги об’єктивні та суб'єктивні впливи внутрішніх процесів у Російській Федерації на відповідні сфери життєдіяльності українського суспільства. Причому цей феномен стосується як дво-, так і багатосторонніх відносин. Яскравим доказом тому є тенденції у контроверсійному Союзі Білорусі та Росії, пов’язані з проблемами “збереження суверенітету” та “рівності” обох складових названого утворення.
Можливості зведення до мінімуму негативних для України наслідків асиметрії та диспаритету у відносинах з Росією полягають у впровадженні українсько-російських стосунків у загальний контекст міжнародних відносин. У такий спосіб принципова нерівність побудови цих стосунків може "абсорбуватись" положеннями міжнародного права.
Процес визначення національних інтересів як України, так і Росії, у сучасному суперечливому світі характеризується незавершеністю, впливом старих уявлень, відсутністю цілісної концепції. Проте хід і результати дискусій з цих питань дають підставу вважати, що гормадська думка, еліта, урядові кола надаватимуть перевагу наступним зовнішньополітичним пріоритетам.
У короткостроковому плані:
У середньостроковому плані:
У довгостроковому плані:
За усіх проблем та труднощів, з якими зіштовхується Росія, її стан та роль у світовій та регіональній політиці - унікальні, а успішність її демократичної трансформації принципово важлива для подальшого розвитку подій на усьому євразійському просторі. У разі такого сприятливого перебігу подій нова Росія, зазначали учасники "круглого столу", - могла б зіграти роль потужного локомотива демократично-ринкових перетворень і в інших пострадянських республіках. У протилежному випадку - вона стане гальмом на шляху таких перетворень.
Українське питання, на думку учасників "столу", ще довгі роки буде предметом роздумів і боротьби в керівних колах та громадській думці Росії. Воно полягає в тому, що слід або остаточно примиритися з відокремленням України і будувати стосунки з нею як із будь-якою іншою незалежною державою, або ж орієнтуватися на "возз'єднання" десь у майбутньому, розраховуючи на "взаємне тяжіння", а не на силове вирішення. Очевидно, те ж саме питання буде в центрі політичної боротьби і в Україні.
Жоден російський патріот, навіть серед переконаних демократів, не погодиться наразі з твердженням, що "возз'єднання" неможливе. Водночас, реалістичні політики усвідомлюють, що політика стосовно України має будуватися на основі безумовної поваги її суверенітету і бути націленою не на злиття двох держав, а на максимально можливе їхнє зближення і союзництво. Щодо цього минулий період не був особливо плідним, але ж, мабуть, і не міг бути таким.
З одного боку, цьому перешкоджали "гіркота" російської громадської думки, простимульована офіційною пропагандою, у зв'язку з втратою Криму і Севастополя. А з другого, - зіграли роль суто практичні проблеми поділу "спадщини СРСР" і насамперед - поділу і базування Чорноморського флоту.
Попри усі перешкоди, об'єктивні інтереси обох країн беруть своє. Господарські відносини, зокрема, супереч низькій політичній температурі, залишаються інтенсивними, особливо в прикордонних областях, зберігаються чисельні родинно-особистісні зв'язки. Отже, підписання у травні 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і стратегічне партнерство можна розглядати як ознаку того, що період "відчуженості" у стосунках обох країн поступово відходить у минуле.
Процес зближення двох етнічно та конфесійно споріднених слов'янських держав буде непростим. Діятимуть названі учасниками "столу" і не названі ними "чинники гальмування", до яких насамперед слід віднести відсутність у Москви та Києва чіткої концепції зовнішньої політики на цьому напрямі. Варто очікувати, що як у Росії, так і в Україні кожен великий крок до співпраці наштовхуватиметься на протидію "визначених" екстремальних сил. Буде така протидія, звичайно, і за межами обох країн, обумовлена насамперед геостратегічними міркуваннями. Тим важливішою є висловлена у заключних рекомендаціях "круглого столу" ініціатива народної дипломатії, що має виходити від інтелігенції України та Росії.