- Справа в тому, що Договір є продуктом не тільки українсько-російської дипломатії, не тільки продуктом відносин між Україною і Росією. Це ще є продукт європейських геополітичних інтеграційних процесів, які ми зараз переживаємо і які розпочалися наприкінці 80-х років. Без підписання Договору з Польщею, Угорщиною, без розширення НАТО, розширення ЄС, без усіх цих процесів неможливо було б укласти сьогодні цей Договір. Отже, від того наскільки буде скріплюватися цей європейський вибір Росії і України, буде залежати і доля цього Договору. Є кілька схем.Широкомасштабний політичний Договір між Україною та Росією слід розглядати не лише як результат зусиль української та російської дипломатії, а ще й як наслідок сучасних європейських геополітичних інтеграційних процесів. Поряд з підписанням нашою державою договорів з Польщею та Угорщиною, розширенням європейських та трансатлантичних структур, укладення такого Договору є логічним продовженням політики добросусідства України, проголошеної ще в 1991 році. Від того, наскільки буде скріплюватись європейський вибір Росії і України, залежатиме і доля цього документа. Вимальовуються декілька варіантів розвитку українсько-російських відносин у контексті підписання Договору.

Перший. Україна і Росія просуваються рухаються в європейському напрямі. Тоді, природно, співпраця в рамках цейього Договору буде продуктивною і працюватиме сприятиме не лише на зміцненняю відносин не тільки між Україною і Росією, а й на встановленняпосиленню стабільності тата безпеки у Європі.

Можлива й інша схема. Україна йде в Європу, повертається назад до європейського дому. Росія залишається в євразійському просторі з відчутним переважанням азійської частки і вважає, що ідентифікує себе з Євразією самоідентифікації. За такого розвитку подій великих перспектив у реалізації положень цього Договору немає. Більше того, він може перетворитись на стримуючий чинник для обох країн, насамперед для України. У цьому відношенні жодної перспективи в реалізації положень цього Договору не має.

За третім варіантом припускаємо,. що Росія і Україна не будуть реалізовувати європейський вибір. відмовляються від того, щоб повернутися, щоб не йти до Європи. В такому плані В цейьому випадку Договір буде на руку лише проімперськи налаштованим політичним колам Росії і України. взагалі нікому не буде потрібен, і він Договір буде служитиме тільки для того, щоб відновитиленню новуої російської імперіюї і стане тараном для демократичного розвитку обох країн.

Тому для повномасштабної реалізації Договору треба, щоб як Україна, так і Росія прямували в європейському напрямі. Тільки за таких умов Договір матиме шанс бути зреалізованим. В іншому випадку він не матиме майбутнього.

У випадку, коли Україна – Російську.

Отже, навіть у тому випадку, коли Україна повертатиметься в Європу, а Росія залишатиметься Євразією, в такому випадку все рівно є якийсь шанс бути прикладом для Росії, як якоїсь притягальної сили. Можливо, тоді відкриються якісь можливості реалізації цього Договору. Тому в інтересах і Росії, і України, в інтересах цього Договору треба йти в Європейському напрямі, йти до європейської сім’ї народів. Тоді цей Договір матиме якесь політичне майбутнє. Іншого майбутнього цей Договір не має. Ми, на жаль, спостерігаємо зараз ту політику, яку проводила Росія і три, і п’ять років тому. Вона фактично оголосила в той час похід в антизахідному напрямі, похід проти західної демократії і результати такої політики незабарилися. Ця політика досить швидко збанкрутувала. Минулого року почалася фінансова криза, яка охопила Росію – це результат цієї антизахідної політики, цього антизахідного походу.

Але Росія є державою з великим історичним досвідом, тому їхні політики змінили певні свої дії. Вони сьогодні фактично викинули наперед цього антизахідного походу саме лівих в Україні – українських лівих. Сьогодні саме ліві в Україні, саме через Верховну Раду виводять Україну в цьому антизахідному поході наперед, ставлять Україну в авангард того самого походу. Це є дуже небезпечна річ, і ми можемо тут дуже швидко розквитатися.

Тепер я хотів би сказати кілька слів щодо Вашингтонського (НАТОвського) саміту, на якому питання стояло не просто Україна-НАТО, а створення європейської системи безпеки. Стояло питання механізмів з підтримки миру і погашенню будь-яких конфліктів. На Вашингтонському саміті була Україна, всі країни Балтії, всі країни Кавказького регіону -–Азербайджан, Грузія, Вірменія, а також Казахстан, Узбекистан. Це говорить про те, що всі ці країни зацікавлені у вирішенні таких проблем. Багато цих країн охоплені різними військовими конфліктами. Я вважаю, що перебування російського Чорноморського флоту на території України – це потенційний чинник ризику для України.

На саміті представники цих країн погодилися з тим, що сьогодні немає повністю механізмів вирішення проблем безпеки і що на них не варто сподіватися. Так само, як не варто сподіватися на СНДівські механізми вирішення проблем безпеки. Відомо, що тривалі роки Росія добивалася від ООН мандату саме на підтримання миру у пострадянському регіоні. Але всі країни все ж таки схилилися саме до механізмів, які виробляються сьогодні в НАТО.

Такий політичний висновок я зробив з участі у цьому НАТОвському саміті. Тобто ці країни фактично погодилися на вибудову європейської системи безпеки на інституціональній основі з чіткими параметрами, з чіткими межами. Хочемо ми мати європейську систему безпеки – ми повинні бути членами НАТО. Хочемо залишатися поза організації з усіма наслідками – тоді не треба ставити питання про членство в ній. Тобто з цього приводу я хочу сказати те, що Україна так і не спромоглася за ці роки подати заявку на членство в НАТО. Цим ми зробили крупну політичну помилку. Ми фактично сьогодні не тільки не перебуваємо у приймальній цієї нової системи європейської безпеки, а знаходимось десь ще на підходах до її коридорів, які ведуть нас, можливо, і в російському напрямі.

Ще один чинник, який визначає майбутнє російсько-українських відносин і майбутнє цього Договору: це економічний чинник. Дуже довго наша влада і різні русофіли годували нас такими міфами, такими ідеологемами, що для України найважливішим є не внутрішній ринок, а російський ринок. Що для нас дуже важливо відновити старі розірвані виробничі зв’язки. Саме на цьому будувалася вся наша економічна політика. В результаті був втрачений час для того, щоб вибудувати цілісну, повноструктурну економічну систему, щоб скооперувати внутрішні наші підприємства на випуск готової продукції і створити відповідний економічний механізм по випуску цієї продукції. Особливо дуже "продуктивно" (в лапках) у цьому напрямі попрацював пан Разумков з усякими комісіями. Ті всі російсько-українські комісії переслідували лише одну мету – як допустити російський капітал на український ринок до розподілу власності і до розподілу інформаційного простору. Отже, якщо ми сьогодні не усвідомимо, що найємнішим для будь-якої економіки є внутрішній ринок – ми знову з вами опинимось на задвірках не тільки європейської цивілізації, але і знову станемо колонією російської імперії. Бо будь-яка економіка найрозвинутіших країн, які входять до Європейського союзу, на 70-80% використовує свої потужності саме для створення готової продукції і забезпечення потреб внутрішнього ринку. І 20-25% іде на міжнародний розподіл праці.

Інакше то сировинна економіка, її не захистити, вона не є стабільною. Тому я хотів привернути Вашу увагу саме до цього економічного чинника, до тієї співпраці, яку ми сьогодні розгортаємо і з Росією. Наприклад, по лінії випуску літака Ан-70. Це просто, я сказав би, якась диверсія проти української авіаційної промисловості і проти української економіки. Так само можна говорити і про інші літаки, коли України береться випускати абсолютно безперспективний літак Ту-134 для багатовантажних перевезень. Тобто давайте говорити про деідеологізацію відносин між Україною і Росією, а отже ідеологізацією отих положень, які відбиває цей Договір.

І ми можемо задеілогізувати ці відносини тільки в тому випадку, коли станемо і будемо дотримуватися національних інтересів України.

І остання ремарка. Я ще раз привертаю вашу увагу саме до проблеми лівих, до проблеми демократії. Було б дуже добре, якби наші демократи мали дуже тісні зв’язки із демократами Росії, але, на жаль, таких зв’язків сьогодні немає. Натомість є дуже тісні зв’язки між нашими лівими і не тільки з лівими в Росії, а зі всією російською владою. Сьогодні саме наші ліві і є тим чинником руйнації всієї системи національних інтересів України. Дякую за увагу. продовжуватиме послідовно реалізовувати свій європейський вибір, а Росія утверджувати свою євразійність, можуть відкритися деякі можливості для імплементації Договору. За певних умов, зокрема за умов подальшого скріплення української державності, утвердження демократії і свободи, забезпечення достатнього рівня добробуту людей, Україна може стати для Росії притягальною європейською силою. Але такі можливості з позицій сьогоднішнього дня є досить примарними.

Нині, на жаль, ми спостерігаємо російську зовнішню політику такою, якою вона була і три, і п’ять років тому. В той час Росія проголосила і розпочала реалізовувати антизахідну політику. В Росії було оголошено похід проти цінностей західної демократії. І негативні результати такої політики не забарилися. Така політика досить швидко збанкрутувала, що з усією очевидністю проявилося в минулорічній фінансовій кризі, яка охопила Росію. Російська фінансова криза – результат антизахідного цивілізаційного походу російської влади.

Але Росія є державою з великим історичним досвідом. Нині російські політики дещо змінили акценти у виборі засобів досягнення своїх ізоляціоністських і антиєвропейських цілей. В авангард антизахідної боротьби, в голову колони антиєвропейських сил ними поставлено українських лівих, точніше – лівих з України. Сьогодні саме ліві політичні сили в Україні, зокрема через Верховну Раду, виводять Україну наперед цього антизахідного, антиєвропейського цивілізаційного походу, блокуючи конструктивну співпрацю нашої держави із Заходом. Все це є дуже небезпечною для України політикою. Україна може досить швидко і чітко розплатитися за таку діяльність українських лівих сил.

В контексті вищевикладеного слід сказати кілька слів щодо результатів Вишингтонського саміту країн-членів НАТО. На саміті обговорювалися питання відносин Україна-НАТО, проблеми побудови нової системи європейської безпеки, випрацьовувалися механізми підтримки миру і залагодження конфліктів.

В роботі Вашингтонського саміту брали участь, окрім глав держав-членів НАТО, ще й глави держав, які є учасниками програми "Партнерство заради миру". Досить цікавим і показовим виявився склад учасників саміту з числа держав, що постали на терені колишнього СРСР. В роботі цього високого зібрання взяли участь, окрім України і Молдови, ще й делегації держав країн Балтії, Кавказького регіону, Казахстану й Узбекистану. Якщо врахувати, що Туркменістан не є учасником програми “Партнерство заради миру”, то фактично тільки Росія і Білорусь відмовилися від участі у саміті, тобто відмовилися ті країни, які останніми роками постійно демонструють антинатовську, антизахідну політику. Важливо усвідомити мотиви таких дій керівників органів держав-членів СНД, які постійно перебували в зоні якнайбільшого впливу Росії. Чому ці держави взяли участь у Вашингтонському саміті?

Участь делегацій більшості держав-членів СНД у саміті засвідчує те, що ці держави, по-перше, відкидають політику протистояння з країнами заходу. Ці країни фактично відмовили Росії у підтримці її антизахідного, антиєвропейського цивілізаційного курсу. По-друге, ці країни продемонстрували, що вони не розраховують на Росію у вирішенні конфліктів, які тривають на їхніх територіях. Вони фактично висловились в підтримку механізмів по забезпеченню миру і стабільності, що розробляється під егідою НАТО. Деякі з цих країн охоплені різного роду конфліктами, які часто ускладнюються перебуванням на їхніх територіях іноземних військових контингентів, зокрема російських. Вже ніхто не сподівається на вирішення проблем безпеки і залагодження існуючих конфліктів механізмами СНД. Механізми СНД не вирішили для країн СНД жодної важливої проблеми не тільки в ділянці безпеки, але й в ділянці економіки, екології тощо. Миротворство Росії в рамках СНД не зреалізувалося, не відбулося. У зв’язку з цим є всі підстави розглядати перебування російського Чорноморського флоту на території України як потенційну загрозу безпеці України і стабільності в цілому регіоні. Цілком зрозуміло, чому Росія не домоглася від ООН мандату на підтримання миру в пострадянському регіоні.

Третє. Учасники саміту – держави, які постали на пострадянському просторі, фактично погодились на створення європейської системи безпеки на інституційній основі з досить чіткими параметрами і межами. Якщо Україна прагне належати до такої системи безпеки, вона має домагатися повноправного членства в НАТО. Якщо хочемо залишитися поза цією структурою з усіма негативними наслідками для української державності, тоді слід не ставити питання про членство України в НАТО. На жаль, керівництво України так і не спромоглося подати заявку на членство в НАТО. І це є його суттєвою політичною помилкою. Внаслідок такої "обережності" керівництва держави Україна не перебуває не тільки в "приймальні" нової системи європейської безпеки, а опинилась десь на далеких підступах до її "коридорів". Можливо, Україна знаходиться в "коридорі", який веде не до "приймальні" системи європейської безпеки, а до відновлення Російської імперії.

Ще один чинник, який визначає майбутнє українсько-російських відносин, а отже, і майбутнє Договору. Це – економічний чинник. Дуже довго наша влада і різні русофоби нав’язували українському суспільству думку, а насправді міфи чи ідеологеми, на кшталт – ніби для української економіки найважливішим є не внутрішній, а російський ринок. Кілька років підряд влада безпосередньо і через контрольовані ЗМІ закликала до якнайскорішого відновлення старих виробничих зв’язків з Росією. А російсько-українські комісії переслідували лише одну мету – якнайширше допустити російський капітал на український ринок, розподілити власність та інформаційний простір. Саме на такому ідеологічному грунті будувалась українська економічна політика. В результаті такої нереалістичної, очікувальної політики української влади було втрачено дорогоцінний час і не здійснено будь-яких важливих економічних реформ, які б суттєво посилили цілісність, повноструктурність економічної системи України. Неповноструктурна економічна система є, зазвичай, економікою сировинного типу. Вона є вкрай вразливою до зовнішніх впливів. Така економічна система не дає можливості відстояти національні інтереси України в міжнародній торгівлі. Розірваність виробничо-технологічних циклів не дозволяє створити ефективну систему адміністративних і економічних механізмів.

Хочу привернути вашу увагу до українсько-російської співпраці на ділянці виробництва українського літака Ан-70. Складається враження, що українська влада робить все можливе, щоб якомога сильніше прив’язати українську авіаційну промисловість до російського ВПК. Така співпраця – це якась диверсія проти української авіаційної промисловості та проти української економіки. Те саме можна сказати і про співпрацю з росіянами по випуску інших марок літаків. З цього приводу треба вказати на готовність українських авіаційників випускати абсолютно безперспективний російський літак Ту-334.

Все це вказує на потребу здійснити деідеологізацію відносин між Україною та Росією, а отже, на потребу деідеологізації положень широкомасштабного політичного Договору між Україною і Росією. Деідеологізація українсько-російських відносин можлива лише у випадку максимального захисту національних інтересів України.

Українська влада має сформулювати наступне політичне завдання – сформувати протягом 5-7 років таку економічну систему України, яка забезпечувала б потреби внутрішнього ринку у готовій продукції на 65-70%. Для цього треба суттєво підвищити цілісність, повноструктурність української економічної системи шляхом реалізації державних програм якнайширшої кооперації українських підприємств, спрямованої на створення замкнутих виробничо-технологічних циклів, здатних випускати широку номенклатуру конкурентоздатної готової продукції. Для реалізації такого завдання українська влада має володіти сильною політичною волею, бо Заходу треба буде сказати, що Україна віднині не буде територією для збуту неякісних товарів західних компаній. А Росії українська влада так само має заявити, що українська економіка не буде сировинним придатком до російської економіки.

Поки українська влада не здатна не тільки здійснити таку політику, а навіть усвідомити її потребу. Зазначу, що мова іде не про створення замкнутої економічної системи, а лише про створення цілісної, повноструктурної економічної системи. Економіки найрозвинутіших держав, що входять до Європейського Союзу, на 70-80% використовують свої потужності саме для задоволення потреб внутрішнього ринку у готовій продукції. І лише 20-30% потреб внутрішнього ринку у готовій продукції задовольняється шляхом міжнародної торгівлі та міжнародного розподілу праці. Якщо українці не усвідомлять того, що наймісткішим для будь-якої національної економіки є внутрішній, а не зовнішній ринок – Україна неодмінно опиниться не тільки на задвірках європейської цивілізації, але й знову стане колонією Росії.

І остання ремарка. Я ще раз хочу привернути вашу увагу до питання діяльності лівих політичних сил в Україні, а також до проблем діяльності демократичних сил. Було б дуже добре, якби українські демократи мали тісні зв’язки з демократами Росії. На жаль, нині таких зв’язків немає. Натомість спостерігаємо надзвичайно тісні зв’язки між українськими лівими і лівими з Росії, між українськими лівими та російською владою. Нині саме українські ліві разом з мафіозними кланами є руйнівним чинником номер один всієї системи національних інтересів України.