- Шановні колеги! Конгрес української інтелігенції виступив з ініціативою обговорити Великий договір між Україною і Російською Федерацією і відкрито висловитись про те, що ми думаємо, але часто не говоримо в голомс. Дискусія – це найкращий спосіб з’ясування істини. І мені здається, що основна вихідна позиція – це те, що Великий договір є великим здонабутком української дипломатії в інтересах України як незалежної держави. Це питання незаперечне. Інша справа, наскільки він діє і яку він має перспективу і чи ми можемо сподіватися, що цей Договір буде працювати в інтересах України і Росії, як суверенних держав-сусідів, які мають жити в дружбі. Я цілком поділяю думку про те, що термін дії як для такого Договору міфологічний, але є таке поняття і воно повинномає бути в нашому щоденному житті і спілкуваннія. Добре, що ми сьогодні у Національному інституті українсько-російських відносин, добре, що такий Інститут є. Ми вважаємо, що сьогодні має вестися дуже продумана, цілеспрямована щоденна робота над вивченням історичного минулого,, і сучасних відносин України та Росії, і перспектив буття наших двох народів.

Я не буду говорити проспинятися на політичніих аспектиах цього Договору, - я хотів би зафіксувати тільки кілька моментів, що стосуються гуманітарних проблем аспектів Договору. Бо що ж, Договір не може вмістити не все різноманіття тих проблем, якіщо накопичувалися століттями, і, ясна річ, сьогодні не можеливо змінити кардинально ні суспільствоних настроїв, ні відмовитися від тих стереотипів і міфів, які існують у свідомості двох народів, а передусім у свідомості російського народу. Чому? Тому що, безперечно,на свідомість українського суспільства, на суспільні настрої накладається велика темна кількавікова сторінка імперського минулого Росії,. Буквально сьогодні і я прочитав в "Сучасності"буду про це говорити. Хотів би закликати Вас усіх прочитати, зокрема, статтю Ігоря Лосєва "Українське питання і російська національна самоідентифікація" (№ 4 за 1999 рік). Вона стосується ця стаття дуже цікава. Вона стосується проблеми цієї ментальності сучасного росіянина. Згадуються публіцистичні, базовані на аналізі усної народної творчості росіян, історичних фактів, подій, темпераментні статті Євгена Гуцала, які були сприйняті сповідувачами безхмарної "віковічної дружби" двох народів у штики. І це не дивно, бо про російську ментальність не дозволялось говорити в критичному плані.

Проблема національної самоідентифікації для пересічного сучасного українця є складною, бо він переобтяжений тими ідеологічними установками, які діяли протягом семидесяти років. Росіяни мають перед собою, гадаю, ще більшу проблему, бо віками, як пише Ігор Лосєв, "ототожнювали себе з величезною Російською, згодом Радянською імперією, де їхня роль домінуючого народу була поза сумнівом". То ж не дивно, що в умовах економічної кризи підсилюються ностальгічні настрої, спогади і мрії про ядерну велич СРСР і про геополітичне верховенство Радянської імперії. Чи треба дивуватися, що значна частина депутатів Державної Думи не могла сприймати без роздратування саму ідею рівноправного діалогу, а звідси – рівноправного партнерства між Україною і Росією. Війна в Косово, політична ситуація в Югославії стимулювали ці ностальгічні настрої і жадоба бодай політичного реваншу викликала "імперську спрагу" в думках і настроях сучасних росіян. Мені здається, тут є над чим подумати. Але я ось про що хотів сказати. Справа в тому, що сьогодні, коли триває економічна криза, політична не визначена орієнтація, зокрема з РФ. Ми бачимо, що і сьогоднішні події в Югославії говорять про те, що політика Росії є не визначеною, не прогнозованою, якщо дивитись з наших національних інтересів. Тому дуже важливо подумати, а як же будуть складатися подальші наші стосунки? Чи цей Договір може передбачити розв’язання цих проблем, що, ті питання, що, наприклад, уже сьогодні проглядаються і не введенівходять у рамкисферу державної політики, але існують на рівні політології, на рівні культурології.? Росія і російська нація відчувала і відчуває себе народом, який домінує, який несе цивілізацію, який прилучає інших до греко-православної традиції і т.д. Як далі формуватиметься суспільна свідомість ву Росії і наскільки вона буде до нас прихильною, сказати важко.

Чому? Ми всі знаємо знамениті історії Карамзіна, Ключевського, Соловйова і багатьох інших російських істориків, які формували науково-фактологічні та ідейно-світоглядні засади сприйняття історичного минулого Росії і походження російської принципи походження Росії і походження російської державності на тому етнотериторіальному матеріалі, який сьогодні є в Україні. Ми всі знаємо духовно-релігійне "наповнення" назв "Київські гори", "лЛітопис Руський"., легендарне сходження Знаємо ці всі місця від міфологічного переходу Андрія Первозваного на береги Дніпра… Київські гори і т.д. Що сьогодні може відбуватися у російській свідомості? Ставитиметься питання про перегляд і походження Росії як держави, і і російського етносу чи знову-таки доведеться повертатися до тих міфологем, які існували і обговорювалися не одне століття? Я процитую того ж Ігоря Лосєва, який каже про російську історіографію: "Ця історіографія рясніє численними творами російських істориків про стародавні Київ, Чернігів, Переяслоав, Галич, але не може похвалитися серйозними розробками історії межиріччя Оки і Верхньої Волги відповідного періоду"., Ххоча саме цей регіон, за визнанням поважних істориків – (Покровськаий, Преснякова, Ключевськогоий, Любавського,ий), -є історичною батьківщиною росіян". Я., щоб не бути голослівним, нагадаю процитую слова Олександра Панаріна, досить відомого культуролога, який пише такстверджує,. що Цитую: "Ннайбільшою загрозою для російської держави сьогодні є відлучення від греко-православної - ортодоксально-християнської - традиції і націоналістичне виродження". Який порятунок? Порятунок на новому шляху до греко-православного зЗаходу. Цитую: "И всего вероятнее, что этот путь снова проляжет через Киев,… я осмелюсь выразить крамольную идею о необходимости России "присоединиться" к Украине, чтобы обрести свою духовную прародину Киев, а посредством ее заново приобщиться к общей великой письменной традиции…". Значить отже, активно сьогодні обговорюється проблема набуття своєї греко-православної візантійської духовної традиції, і ця традиція мислиться тільки через об’єднання з Києвом, як святинею православною, як центром православного східно-слов’янського світу.

Але згадаємо сьогодні праці Ентоні Сміта, який чітко обгрунтовує, що етнотериторіальний принцип є визначальним принципом у самоідентифікації і нації, і основою державності. Отже, якщо ми дивимося з таких позицій, то ми повинні пам’ятати, що це є сьогодні не простим питанням, а надзвичайно складним і відповідальним. Тому що це фактично формування нової ідеології, яка маєоже стати в центрідомінуючою в сьогоднішньоїій Росії.

Які є для такого висновку підстави? іще наведу один приклад, який мене особисто дуже тривожить.

Журнал "Москва" кілька років тому започаткував серію під назвою "Пути русского имперского сознания". Я роблю наголос на слові "имперского сознания". Журнал "Наш современник" і багато інших журналів активно повідомляли, що невдовзі вийде збірник "Україинський сепаратизм в России". Збірник уже вийшов, поширюється в Росії. Я бачив і читав цю книгу. Там є вступна стаття М.Б.Смоліна, яка має дуже промовисту ідеологіючну назву-заклик:, політичну назву – заклик: "Украинский туман должен рассеяться и русское солнце взойдент". Що ж він пише? Цитую: "Наибольшей внутринациональной проблемой для русских на сегодня должен считаться "украинский" вопрос". "Украинский" (береться в лапки), тому, що вони не сприймають слово Україна, а кажуть тільки Малоросія. Вчитаймося-вслухаймося в його політичні прогнози: Але автор пише "украинский вопрос" в лапках. Далі цитата: "Неразрешенность этого вопроса может привести к подлинной трагедии, размер которой трудно себе представить. Возможны любые варианты, вплоть до войны по югославскому сценарию. Если русское общество и государство будут бездействовать, признавая свершившимся факт появления на малороссийских землях государства – "Украина", не стремясь развенчивать во всевозможные русссофобские мифы, усиленно внедряемые в украинское общество и сознание малороссов, проживающих на территории России, то через очень небольшой срок наша Родина столкнется, возможно, с уже непреодолимыми проблемами в лице государства "Украина", вступившего в НАТО и готового к войне с Россией в любых коалициях".

От як розшифрувати таку цитату? Дуже просто. Значить, є це спроба залякування обивателя, звичайної людини тим, що, мовляв, з’явилася держава Україна, ця Україна агресивно настроєна до Росії, вона готова вступити до НАТО тільки тому, що готується до війни з Росією... Отже, виникає загроза для безпеки самої Росії і, ясна річ, що треба все робити, щоб такої держави не було.

Ви скажете: "Ну, яке це має відношення до Великого договору? Безперечно, ми розуміємо, дещо єце не державна політика, дале є формування суспільних настроїв. іІ яким чином це формування настроїв здійснюється.? Я не буду говорити, які статті у цей збірник ввійшли, який мають зміст і характер, які несуть образи для України. Але зокрема, згадаю відомого свого часу А.Царинного, який давно написав цей антиукраїнський опиус. українських рухів. Соромно навіть цитувати ці ганебні слова, що їх майже повторюють "Киевские ведомости"…Там в цьому збірнику є такі рядки, я процитую, але не для того, щоб підсилити враження хоч про це ми повинні пам’ятати: "Украинцы" отличаются обыкновенно тупостью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством, нравственной распущенностью. Такие свойства низшего духа в полной мере были присущи бывшемули самому украинскому святому и пророку Тарасу Шевченко. Поэзия его действует на души его поклонников не возвышающим, а понижающим образом. Она не смягчает их, не облагораживает, не возвышает в них нежных, добрых чувств, а напротив, огрубляет, развращает, разуверивает".

Це все друкується в збірникаху, який вийшов у Москві 1998 року. і, ясна річ, ми не можемо спокійно дивитися на ці речі нейтрально, бо це формує суспільні настрої в Росії. Безперечно, ми зацікавлені, щоб подібних настроїв не було, і митому говоримо про необхідність нормалізаціюї цих стосунків як з боку російської громадськості, так і з боку російської інтелігенції. Бажано навпаки – нейтралізувати такі думки. І, безперечно, працювати, щоб відбувалося таке нормальне зближення, порозуміння. Мені здається, що найбільше цеьому може проявитися вприслужитися культуріа. Культураі, яка є тим містком, який передусім дає можливість для духовного спілкування, для відкриття найкращих благородних почуттів у тій чи іншій людині.

Ми себе заспокоюємо тим, що в Росії є демократичні сили, які ніколи не допустять до влади поборників імперської політики, самодержавного реваншизму, що прогресивна російська інтелігенція з осудом і зневагою ставиться до реставрації "Еединой и неделимой Россииконцепции"… Що ж, хочеться в це вірити. І працювати-працювати усім нам, аби цей туман недовіри, ворожнечі і шовінізму розвіявся. Та водночас не забуваймо, яка це серйозна проблема.– це так. Але ж ми не забуваємо, яка це серйозна проблема і чЧому ж ми не можемо неповинні думати проте, що поява такого збірника: "Украинский сепаратизм в России" – не є політичним замовленням? ЩЗгадаємо, що, ж, хоч В.Жириновський і не визначає сьогодні тонус демократичного мислення в Росії, що це але не забуваймо, що саме подібні ідеї і тези, які він проголошує, в критичні періоди захоплюють в ідеологічну пастку масові настрої. Не так давно цей поборник імперії і реваншизму заявив: та постать, з якою ми можемо рахуватись, але ми можемо його цитувати. Він пише: "Современная неспокойная обстановка, – неспокойная. Нналичие покушений на Россию со многих сторон позволяет утверждать,: что имперское начало должно преобладать. Империя – это прежде всего слитность, единство, готовность к решительным действиям в любую минуту". Далі він говорить про культуру: "В империи присутствует доминирование какой-то одной культуры". Ясна річ, яку культуру він має на увазі. Російську. Звідси – і російської мови.

Але якщо ми говоримо, що Жириновський не є обличчям російської демократії, то ми можемо процетувати того ж О.Солженіцина і згадати його слова, які, на жаль, нас теж не дуже втішають.

Отже, ця духовно-ідеологічна криза, яка характерна сьогодні для сучасної Росії, безперечно, повинна нас тривожити. І ми зацікавлені в тому, щоб якнайшвидше російське суспільство вийшло з тієї духовної кризи і вонаРосія відмовилася від цього імперського комплексу. Таким чином, ми могли б справді цей Великий договір реалізовувати в інтересах України і Росії як двох сусідніх держав, яким жити ще багато-багато років і століть на тому просторі, який ми називаємо європейським, а Росія чомусь називає – євразійським. Дякую.