І.М. ДЗЮБА

Тезі: культури не ворогують, культури (тільки) здружують народи – хтозна скільки років чи століть. І хтозна скільки в неї і славетних, і безіменних авторів. У радянські часи вона стала одним із догматів символу віри безвірного суспільства (допомагаючи “здружувати” народи способом поступового розчинення в “єдиній радянській культурі”), і сумніватися в ній було прикрою політичною сліпотою. Але й сьогодні скептичне ставлення до неї морально ризиковане – у нашому пострадянському локусі традиційних словесних ритуалів. Тож хай собі Шпенглер стверджує, що сильна культура може обмежувати розвиток слабшої сусідньої; хай Гантінгтон пророкує ХХІ століттю протистояння культур (ніби раніше його не спостерігалося), – нам краще погодитися з отією милозвучною тезою, що забезпечує добру репутацію в стані апологетів статус кво. Тим більше, що і йдеться, власне, не про що інше, як про милу кожному добре вихованому інтелігентові, неодмінно в розмовах на ці теми вживану і бозна-яку глибоку думку про те, що Шекспір “не воює” з Данте, Гюго з Гете, Роллан з Тагором, Шевченко з Пушкіним, а Пушкін з Вергілієм, що всі вони мирно уживаються, а то й залюбки співпрацюють на культурному Олімпі чи й Евересті (за рядом винятків, щоправда: скажімо, Толстой “воює” з Шекспіром, але ж не від імені своєї національної культури, а від власного).

Але за всієї неагресивної і миродайної природи культур якось важко винести їх за думки реальної історії людства з війнами, переселеннями і взаємонищенням народів, – у чому брала участь уся їхня фізична і духовна енергія. “Идет война народная, священная война…”. Отож “траплялися” в історії расові та релігійні війни і конфронтації, а раси та релігії – все-таки творці та носії певних культур і їх “пропагандисти”. Деякі сумніви у фатальній приреченості культур на виключно миротворчу місію викликає і погляд на карту, скажімо, Сибіру, або обох Америк, або й інших континентів, куди натхненні конкістадори принесли на своїх мечах сакральні символи і священні тексти високої культури, яка чомусь не побажала “дружити” з культурами “нижчими”, внаслідок чого сліди колишнього існування цих останніх через кілька століть стали предметом захоплюючого інтересу вчених ентузіастів з вищих культур… А вже ближче до наших часів або й за нашої таки пам’яті “мали місце” такі явища, що їм дано респектабельні наймення: “германізація”, “русифікація”, “американізація”. Функція здружування народів у цих термінах наче аж надто підкреслена…

Таж при чім тут культури? – обуриться апологет їхньої окремо взятої честі. І матиме рацію. Подиву гідне, що за всієї цієї головокрутної історіотворчої колотнечі народів, держав, вір, ідеологій тільки культурам щастило зберігати цнотливу безкорисливість і здійснювати розумно відведену їм роль безстороннього миротворця та благодійника на всі боки, передчуваючи пізнішу тезу: “Культури не ворогують”.

А втім, годі про цю безнадійну тему. Звернімося до конкретнішого – відносин української та російської культур. Ці відносини справді не були ворогуванням, але й безконфліктними їх назвати не можна. Як, зрештою, і відносини більшості культур у світі.

Мені здається, що насамперед нам усім – і з українського, і з російського боку – треба усвідомити і визнати, що нам далеко ще до спокійного, об’єктивного і справедливого в своїх моральних вимірах обговорення всього комплексу проблем “Україна – Росія”. Цей бажаний рівень думання й оцінювання стане можливим лише в далекому майбутньому, коли (якщо) Україна і Росія стануть справді рівноправними і добросусідніми державами-партнерами, в одного з яких загоїться рана на колишньому великодержавному тілі і вигасне імперська ностальгія, так що він “обустроится” у власних межах, без України, а в другого не стане підстав для страху перед рецидивом нестримної братерської любові великого сусіда. Тільки тоді можна буде спокійно і необтяжно говорити про те, що в нас спільного, що різного, чим ми одне одному зобов’язані, чому можна порадіти, а за чим із втраченого пожалкувати.

Нині ж навіть найстриманіші і “найзбалансованіші” – і з одного, і з другого боку – можуть скільки завгодно вірити в свою безсторонність або й жертовну поступливість, але на рівні, може, підсвідомому, не уникнути їм потужного тиску реального масиву конфліктних обставин, – ці обставини є, хоч би скільки заперечували їх політичні лідери в своїх заявах і пактах і хоч би як не помічала їх окрема особистість. І вони непомітно “дезорганізують”, викривлюють і суспільну свідомість, і свідомість індивіда, хоч би про що йшлося – чи високу політику, чи низькі будні.

А хіба важко зрозуміти, що коли б в українському суспільстві українська мова виконувала б той обсяг функцій і в тій якості, що й у всякому нормальному суспільстві, мала б відповідний реальний (а не фіктивний) статус і престиж, то і найбільші патріоти української мови (за винятком хіба що якихось збоченців) ставилися б до присутності російської мови та її функціонування цілком спокійно, а у росіян і “російськомовних” не було б жодних підстав боятися якогось “ущемлення” чи “витіснення” російської мови, бо вона б посідала ті природні позиції, з яких ніхто нікого не “витісняє”. Тобто: причина нашого мовного розбрату не в “русофобії” чи “україноненависництві”, а в тих спотворливих обставинах, що породжують і русофобію, і україноненависництво, і багато зовсім інших речей, які на них безпідставно списують.

Щось аналогічне побачимо і в усій широкій сфері культури. Та це й не дивно. Адже саме у сфері культури відбувається “найінтимніший” етап самореалізації нації, в образах своєї культури нація “освоює” і “привласнює” світ, а водночас здійснює самопізнання, – і тому заміщення національної культури іншою, хай і стократ “вищою” (хоч будь-які метричні виміри культур безглузді) є заперечення самого існування нації. Тому так стривожено або й боляче сприймаються загрозливі асиметрії у взаємодії культур, хоч сама ця взаємодія є стихією їхнього побутування; ось чому геополітичний і економічний імперіалізм так радо і часто успішно генерує культурну експансію, ангажуючи культуру на “бойові” ролі всупереч її питомому призначенню – плеканню людського духу.

Культури мають бути поряд одна з одною, а не замість одна одної. Однак і співіснування культур породжує свої проблеми, оскільки культурні території і не гомогенні, і не піддаються сталій картографічній фіксації. Вони перетічні, вони багатошарові, вони динамізовані і по горизонталі, і по вертикалі.

Отож спробуємо поговорити про цю сферу, розуміючи, що й інші міркування – суб’єктивні.

Національна ідея виникає в кризові або поворотні моменти національної історії як спроба осмислити місце і призначення та перспективу своєї нації в контексті власного досвіду та світової історії. Вона має об’єднати національне суспільство задля здійснення певної історичної місії. Національна ідея, хоч їй і може бути властива тяглість, не конче є величиною сталою. Більше того (і на це чомусь не звертають уваги) в певні поворотні моменти національного буття може з’явитися кілька протиборних проектів, що претендують на роль національної ідеї, і нації доводиться робити вибір між ними. Або ж протистояння і змагання між ідеями-претендентами може тривати цілу історичну добу. Щось такого було, скажімо, в Росії ХІХ ст., коли “західництво” (в ліберальному і в революційно-демократичному варіантах) не без успіху намагалося порушити монополію монархічно-православної ідеї (варіант: слов’янофільської) на роль національного абсолюту, але зрештою, зазнавши різних трансформацій, втратило свою альтернативність (хоч пізніше деякі його елементи, як і слов’янофільські, невпізнанно озвалися в більшовизмі).

Тож російська ідея підтвердила свою тяглість насамперед як традиційний комплекс уявлень про особливе історичне призначення Росії, її особливий історичний шлях, про те нове слово, яке вона має сказати людству. Трансформація національного проекту в панросійський і панслов’янський та його контамінація з великодержавницьким (за умов зростання могутності російської імперії) надали російській ідеї месіанськи-есхатологічного характеру. Уявлення про богообраність російського народу для великої світової мети діставали “матеріальну” підтримку, шанс на реалізацію в державній могутності, у мілітарних, політичних і дипломатичних успіхах; водночас геополітичне і мілітарне протистояння з Європою кореспондувалося з протистоянням духовним, релігійним: у силовому полі цієї ідеї Росія сприймалася як твердиня православ’я супроти скверни католицького Заходу, а православ’ю як єдино істинній вірі належало об’єднати народи, насамперед хоча б слов’янські, в братерську християнську сім’ю під скіпетром російського монарха.

Існувала й інша, інтимніша й “смиренніша” версія такого хіліастично-есхатологічного варіанту російської ідеї – з апеляцією до народного послушенства і благості, до особливого духовного контакту російської землі з Богом, до особливої довірчої присутності Бога на цій страдницьки-смиренній і тому вподобаній ним землі:

Эти бедные селенья,

Эта скудная природа –

Край родной долготерпенья,

Край ты русского народа!

Не поймет и не заметит

Гордый взор иноплеменный,

Что сквозит и тайно светит

В наготе твоей смиренной.

Удрученный ношей крестной,

Всю тебя, земля родная,

В рабском виде Царь небесный

Исходил, благословляя.

Втім, не випадково автор цього чудового вірша, один із найбільших російських поетів, був не лише в дипломатії, а й у поезії та публіцистиці апологетом імперської місії Росії, погрожував Туреччині, вимагав “повернення” Константинополя-Цареграда і оспівував криваве придушення польського повстання 1863 року. Обидва варіанти месіанського міфу підтримували один одного...

Втім, секулярні відгалуження месіанського міфу супроводжували російську ідею і в XIX ст.: економічний варіант (“руська община”, “сільський мир” як основа соціальної самобутності, соціальної рівності – й можлива основа російського шляху до соціалізму); історіософсько-геополітичний (право на Босфор і Дарданелли, “святу Софію”, визволення “братів-слов’ян”); етнічний (теорія єдиного “русского” народу, русифікація інших народів імперії); духовний і морально-інтелектуальний (особлива “совісність” російської літератури, особлива “всесвітність” російської людини, братерська відкритість).

Нічого надзвичайного, унікального чи, тим більше, компрометуючого для репутації російської інтелектуальної спадщини в цьому немає. Месіанські (месіансько-профетичні, -есхатологічні, -хіліастичні) настрої та ідеї в різні часи з’являлися у різних народів – або в добу релігійного опору гнітові чужих імперій (єврейський месіанізм; слабшою мірою – й багато інших релігійних рухів); або в добу особливого піднесення, апофеозу величі (Росія періоду становлення й розквіту імперії; республіканська і наполеонівська Франція, що несла гасла свободи, рівності й братерства для феодально-клерикальної Європи, Британська імперія, що брала на себе “тягар білої людини” на далеких континентах; зрештою, нинішні США з їхньою претензією на роль світового добровпорядника; злоякісним варіантом месіанізму був гітлерівський “новий порядок для Європи”); або, навпаки, в добу випадання із світового розвитку, в добу кризи чи національної агонії (Польща кінця ХVІІІ – початку XIX ст.; Україна першої половини XIX ст.; зрештою, німецький ідеалізм і романтизм кінця ХVІІІ – початку XIX ст., що дав могутній імпульс ідеї нації і “підштовхнув” слов’янське відродження, також був відповіддю на жалюгідне становище розшматованої німецької нації); або ж у добу, коли гостро відчувається невідповідність між зовнішньою величчю і внутрішньою соціальною невлаштованістю, незабезпеченість “фізичної” сили адекватною духовною моделлю, відстороненість від загальноцивілізаційного розвитку і потреба самокомпенсати (Росія першої половини і середини XIX ст. та й наступних часів).

Окремий випадок месіанізму – месіанізм великої (конче світо-рятувальної) загальнолюдської ідеї. Але оскільки її промотором стає якась конкретна нація, що ініціює світовий рух або найяскравіше його розбурхує, то й ця ідея набирає очевидного або неочевидного національного забарвлення, а в міру неминучого вигасання поступово перетворюється на банально-експансійну національну ідею (еволюція ідей Великої французької революції до ідеї наполеонівської імперії; еволюція більшовицької ідеї від ленінської “світової революції” до сталінського “тосту” “За великий російський народ” з усіма його ідеологічними наслідками).

Месіанська ідея може надихати сильного, може втішати слабкого, але цілковита зосередженість на позитивній (велич) або негативній (страждання) виключності може спотворювати національний менталітет, стати історичною патологією.

Попри, здавалося б, історичну пережитковість месіанізму (який здебільше відносять до “незрілого” стану політичної свідомості людства), він присутній в суспільних рухах і сьогодні, причому не тільки у світі ісламу або “чорної Америки”, а й на добропорядному “старому континенті”. 3 різною мірою виразності озивається він і в російській та українській суспільній свідомості. Взагалі він є супутником усякої потужно акцентованої національної ідеї. І сьогодні російська ідея “озвучується” в силовому полі глибокої месіанської традиції.

Взагалі ж усякий месіанізм, а в нашому випадку російський, демонструє дивовижну історичну пластичність. Знайшовши своє фундаментальне оформлення у славнозвісній апокаліптичній тезі псковського ченця ХVІ ст. Філофея про Москву як третій і останній Рим, він був перетрансплантований слов’янофілами середини XIX ст. з державно-імперської площини в площину релігійно-імперську (як духовний порятунок для європейського людства); пізніше парадоксальним чином, через несподівану конфігурацію історичних процесів, наклався на ідею світової пролетарської революції та Москви як її енергетичного джерела, столиці Третього Інтернаціоналу (своєрідна трансформація Третього Риму в Третій Інтернаціонал!); нарешті, наприкінці XX ст., в російській месіанській ідеї, під впливом травм, яких зазнала великодержавницька гординя, на поверхню вийшла прихована раніше або витіснена в підсвідомість ксенофобія, крайня національна нетерпимість (до певної міри її можна розглядати і як реакцію на “розмивання” російськості, яке в свою чергу є зворотним боком російської експансії, русифікації інших народів: неминучою платою за імперію). Здавалося б, ксенофобія і месіанство – взаємовиключні речі. Але виявляється, що месіанський стан свідомості настільки широкий у своєму діапазоні та пластичний у формах, що може й ксенофобію на стадії психозу зробити своєю “ударною силою”.

Значна частина російської громадськості поділяє думку (яка йде ще від Герцена, але дістала більш ніж переконливе підтвердження в пізнішій історії) про те, що манія територіального розширення нічого, крім страждань, російському народові не дала і що час, нарешті, впорядковувати власний дім, стати “нормальною”, на собі зосередженою країною, перестати бути джерелом неспокою для сусідів.

Нікому не можна відмовити в потребі великої національної мети, великої національної мрії, великої національної ідеї. Їх пошук не припиняється в російському суспільстві. Це природно. Тільки б не за рахунок інших, тільки б не на шкоду іншим. Тут у нас, українців, є свої, “українські”, тривоги й побоювання. Але ми повинні з розумінням поставитися до труднощів нової самоідентифікації в такій великій і до того ж багатонаціональній країні, як Росія (маючи не менші власні), і не втрачати ні доброзичливості, ні прозірливості.

Український месіанізм не так творив історичні обставини (на відміну від російського, що був “співавтором” могутності й розросту Російської імперії), як адаптувався до них.

У часи козаччини елемент месіанізму присутній в усвідомленні України як форпосту християнства супроти “бусурманства”; водночас Запорозька Січ – і фортеця православ’я в обороні від католицької схизми. Тим часом Києво-Могилянська Академія має амбіцію бути всеслов’янським світочем науки, а вчене київське духовенство схильне до місії модернізації московського зашкарублого православ’я. З другої половини ХVІІ ст., після приєднання України до Росії, цей останній імпульс посилюється іншим: тодішнє українське вчене патріотичне коло сподівається просвітити Московію своєю наукою і, сказати б, духовно опанувати її, “українізувати” (коли вдатися до пізнішого терміну, що його вживали саме в цьому контексті і російські дослідники дорадянської пори), використати могутність московської держави задля здійснення свого “освіченого” православ’я і консолідації “руського” православного народу як спадкоємця величі Київської Русі. Цей “задум” був реалізований, але трохи інакшим чином: Москва сприйняла “українізацію” лише тією мірою, яка потрібна була для її власних потреб: адже всякий здоровий і могутній організм залюбки долучає сторонні домішки, успішно їх перетравлює і вживає собі на користь (майже двома століттями пізніше це повторилося – в меншому масштабі – з українськими революційними народниками, а на початку XX ст. – почасти з “боротьбистами” й “укапістами”). Невдовзі на “українізацію” наклалася “європеїзація” (Петра Першого) і поглинула її, затерла її сліди.

Ще один, і набагато виразніший, варіант українського месіанізму запропонувало Кирило-Мефодіївське Братство під впливом націоромантичних, зокрема німецьких, ідей початку XIX ст., Міцкевичевих “Книг народу польського і пілігримства польського”, прямо апелюючи до біблійного: “Камінь, який відкинули будівничі, стане нарідним”. (Порівняймо пізніше Тагорове: “Усе ж я не втратив надії, що Рятівник прийде, і хтозна, може, йому судилося народитися в нашій убогій хатинці”. Втім, і в Достоєвського таке: “...Нищая земля наша, может быть, в конце концов скажет новое слово миру”). З історичних кривд і страждань українського народу, з невідповідності його становища його чеснотам вони виводили йому місію проводу у відродженні слов’янських народів, у створенні конфедерації слов’янських республік (альтернативи монархіям і деспотіям), що стане для всього людства зразком справедливого співжиття (цим, а також своєю “надконфесійністю”, слов’янська ідея кирило-мефодіївців принципово протистояла московсько-гегемоністській і царистсько-православній ідеї російських слов’янофілів).

Легенький відблиск месіанства лягав на український демократичний рух кінця XIX – початку XX ст., про який свого часу А. Луначарський відгукнувся як про найбільш симпатичний з усіх демократичних рухів народів Росії; на ідеї творців УНР.

Надія то на месіанський визвольний порив українського народу, то на неперсоналізованого українського Мойсея (або й українського Месію) озивалася в сокровенних мріях багатьох великих українців; тут може бути багато асоціацій – від Франкового “Мойсея” (“Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, покотиш Чорним морем гомін волі…”) до відчайдушного Тичининого: “Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, – Не може ж так буть! ...” (Втім, тут ідеться про місію самовизволення і самопорятунку та самоствердження, а не про несення світової благодаті. І не порівняти цього з розмахом трансформації месіанської ідеї в поетичний міф у російській літературі – від Достоєвського, Тютчева, Бєлого, Клюєва, Блока, Волошина – до Даниїла Андреєва …).

Теза боротьбистів-укапістів і “націонал-ухильницького” крила КП(б)У про особливу роль України, українського прикладу в пробудженні й революційному русі народів Сходу, бувши цілком реально обгрунтованою, набирала поетично-месіанського характеру в патетиці Миколи Хвильового з його “азіатським ренесансом” – за провідної ролі України.

В діяльності ОУН, у боротьбі УПА теж був елемент “жертовного” месіанізму, усвідомлення себе як авангарду протистояння “світовому злу” – більшовизму (сюди долучається і роль ОУН-УПА у так званому Антибільшовицькому Блоці Народів – АБН). Був присутній у цьому й немовби редукований, адаптований до трагічних і безнадійних обставин “залишок” донцовської ідеї. У повному ж своєму обсязі донцовська ідея (маючи на увазі не самого лише Донцова, а й усе ідеологічне поле “фундаментального націоналізму”) – чи не єдина в історії української національної ідеї її наступальна, войовнича, патетична модифікація, орієнтована на гегемонію України у східноєвропейському терені.

Хоч месіанство загалом – породження християнського світонастрою, але, як і в сучасній Росії, і в Україні воно подекуди обертається войовничим антихристиянізмом – різного роду твердженнями (в тому числі й “рунвірівського” характеру) про те, що християнство – породження єврейського духу, що прийняття його було наругою над українським народом, спотворило його природну вдачу, викривило історичний шлях тощо...

Таким чином, якщо російська месіанська ідея, пройшовши фазу розквіту в XIX ст. і фазу пермутації в першій половині XX ст., нині вступила у фазу болісного старіння, набравши драматично-шовіністичних форм (хоч інколи й комедійних), то українська месіанська ідея, ніколи не діждавшись стадії реалізації, так і не вийшовши з фази інфантилізму, сьогодні в своїх імітовано-агресивних варіантах (на зразок “грізних” заяв лідерів УНА-УНСО, перед якими мали б здригатися сусідні народи) набирає трагікомічного характеру як суто фантастична ідеологія. А того змісту, який міг би забезпечити їй значення стимулу національного розвитку, ніхто нині їй ще не надав.

Але фактична історична знятість національної ідеї з месіанським “захватом” як у Росії, так і в Україні, звичайно ж, не означає, як уже говорилося, знятості, неактуальності “нормальної”, адекватної національної ідеї. І російське, і українське суспільства перебувають у процесі її (кожен своєї) пошуку, хоч проречистих версій не бракує. В обох суспільствах цей процес ускладнюється болісною на тривалий історичний період явленою, “переідентифікацією”, але різного змісту: в Росії – пов’язаною з необхідністю осмислити реальну втрату ролі етноса-суперстрата і “освоєнням” ролі аутентичної сучасної нації в багатонаціональній федерації, а в Україні – пов’язаною з поступовим подоланням комплексу етноса-субстрата і “освоєнням” ролі так само сучасної нації (нації політичної – нації всіх громадян України).

При цьому російська ідея, звичайно ж, орієнтуватиметься і на забезпечення максимально престижного місця Росії в сучасному світі. А українська? Яким може бути оптимальне місце України в світі? Чи може Україна в найближчому майбутньому здійснити якусь місію загальнолюдської чи загальноєвропейської ваги? Гадати важко. Стартові умови на сьогодні вкрай несприятливі. Але історіотворчий і культуротворчий потенціал нашого народу не слід скидати з ваги. Та все-таки вже й сьогодні Україна, з її миролюбною політикою відіграє неабияку роль у забезпеченні політичної стабільності і безпеки на Сході Європи.

Не виключено, що їй, з огляду на її стратегічне положення між Сходом і Заходом, між Півднем і Північчю, з огляду на її історичний досвід засвоєння і поєднання різних культурних традицій випаде нова роль у забезпеченні їх симбіозу, – тобто, не сама собою випаде, а може бути здобута завдяки відповідній політичній і культурній волі, відповідній інтелектуальній праці.

Україна в своїй історії стала ареною протистояння католицизму і православ’я. Але ж вона має і досвід примирення двох конфесій (зокрема в т.зв. уніатській, чи греко-католицькій церкві, католицькій церкві східного обряду, що стала певним, хоч і не остаточним і не всіма однаково оціненим компромісом), досвід екуменічних спрямувань релігійної думки. Можливо, їй судитиметься зробити свій внесок у світовий екуменічний рух, що стає чимраз більше усвідомленою потребою принаймні християнської частини людства.

Мусить сказати своє слово Україна і в екологічному русі, у створенні нової екологічної свідомості людства. До цього зобов’язують її не тільки Чорнобильська трагедія та потворність успадкованої від СРСР структури промисловості із страхітливою мірою навантаження на природну сферу, а й напівзабуті, але придатні до регенерації традиції народної культури, народного світогляду…

Але найбільші надії можна було б покладати – за наявності відповідних сприятливих умов, звичайно, про що далі, – на перспективи розвитку національної культури. По-перше, в Україні, як мало де ще в Європі, збереглися глибокі джерела аутентичної народної творчості (у пісні, слові, малярстві, ремеслах тощо), які завжди були рятівним резервом для професійної культури і генерували, сказати б, сукупний мистецький талант нації (не випадково ж на наших співаків та інших виконавців існував і існує неабиякий попит у багатьох країнах). Це обставина, що виходить далеко за межі самого лиш мистецтва. Нині в Європі чимраз більше усвідомлюється негативний вплив на духовні аспекти життя і на культуротворчий потенціал народів – механічного засвоєння уніфікованих споживацьких стандартів. Це стимулює драматичний перегляд ставлення до традиційних культурних норм. Культурницький неоконсерватизм виходить з того, що життя в своїх природних основах і людська психіка та поведінка змінилися значно менше, ніж передбачали модерністські проекти, і що народи, які не занехаяли свій історичний досвід і не позбулися своєї традиційної культури, більше здатні зберегти духовне здоров’я і відповісти на виклик майбутнього.

По-друге, українська культура з відомих історичних причин не мала безперервної лінії розвитку; вона багато разів мусила починати ніби все спочатку (хоч насправді нагромаджений потенціал, історична база все-таки були постійно присутні в “підсвідомості” культури). Це зумовило величезні втрати, проминання цілих етапів і стилів європейської культури. Але, з другого боку, парадоксальним чином це, змушуючи національну культуру за нерівних умов конкуренції постійно “наздоганяти” і компенсувати втрати, сприяло оригінальній контамінації різних стилів і породжувало такі самобутні синкретичні явища, як українське бароко ХVІІ-ХVІІІ ст., як український неоромантизм кінця XIX – початку XX ст. (не кажу про універсалізм Шевченка і Франка – тут потрібні інші виміри), український авангард 20-х років; модернізм декого з “шістдесятників”; українське поетичне кіно; а нині – своєрідна рецепція постмодернізму та ін. Сюди долучається ще одна вагома обставина. Під страхітливим тиском ідеологічної та естетичної цензури і русифікаторської нівеляції, українська культура нагромадила величезну “стиснену” енергію невикористаних можливостей, загальмованих поривань, і ця “пружина”, починаючи розпрямлятися, обіцяє неабиякий культурно-історичний прорив. Щоправда, тільки обіцяє...

Важко сказати, чи це припущення має шанси скоординуватися з історичною реальністю (історичним майбуттям). Надто складна комбінація сприятливих умов потрібна для його справдження. (Ближчим до здійснення воно було на початку ХХ ст. і в 20-і роки, за потужного вибуху творчих сил українського народу, – до фізичного винищення “українського відродження”). Але – історія не спинилася, у неї в запасі завжди немало сюрпризів, і гірких, і втішних…

І тут, здається, варто враховувати ще один чинник. Змагальність (чи й боротьба) суспільств – стимул розвитку, гарантія від застиглості й тупиковості, але водночас вона може задавати примусовий напрям розвитку. В реальній історії національні цінності, ідеї, настановлення завжди зазнавали зовнішнього тиску, нерідко ставали жертвою конкурентності, не встигши або не спромігшись розгорнути власні сутності. Картина історичної змагальності цих ідей та сутностей значною мірою спотворена в результаті диктату позаціннісних, прагматичних потреб. Однією з таких деспотичних прагматичних потреб в історії була (і залишається) потреба військової ефективності суспільств, що деформувало їхню структуру цінностей і позбавляло перспектив суспільства більш гуманістично налаштовані”. Не менш зловісною була і ще більшою мірою стає дія споживацького імпульсу, гіпертрофія споживацького стандарту, що апелюючи нібито до природних людських потреб, насправді або спотворює їх, або експлуатує їх зовсім не в напрямі розвитку людської особистості та духовних цінностей. В сучасному світі гору бере суспільство, налаштоване на нескінченне задоволення нескінченно самопороджуваних вигадливих, але примітивних потреб, а не суспільства, які могли б зосередитися на духовному розвитку своїх громадян при забезпеченні справді необхідних потреб.

Така глобальна ситуація вносила і вноситиме свої істотні, часом геть несподівані, корективи і в перспективи розвитку національних культур, і в їхні “діалоги”.

Поети почуваються ще розкутіше. Ось Олег Чухонцев:

… Бедный Восточный Крым:

ларьки открыты еще, но редки, на пляже два-три варяга.

Катер с рыбой пришвартовался, жовто-блакитный дым

по водам стелется за кормой в сторону Кара-Дага (...)

Впрочем, духом нищая, грош ли прятать последний: с пустым чулком

И спать спокойно, чем на купонах, Таврия там, Таврида –

Дальше, чем Гзак с Кончаком, туманность с Кучмой и Кравчуком …

(…) Это ли жизнь! Но какое дело до питерских москалей

Качкам заезжим и незалежным зтрусками из Запорожья...

Вон из воды Поженян выходит, и с усов его на песок

Капли Понта падают. Он стоит как осколок выбитого десанта…

Хрен разберешь, що це за краина, что это за страна…

Дякувати Богові, кровна образа і праведний сарказм подвигли російського інтелігента на засвоєння кількох українських слів, з рицарською великодушністю спотворених. Набагато гірше стали харчувати в Коктебелі, і причина – не в розвалі московського Літфонду, а все в тій же “незалежності” України (“незалежність” треба брати в лапки).

Від “перепалок” такого рівня до бажаного “діалогу культур”, звичайно ж, далеченько. Але біда в тому, що й на поважніших рівнях маємо цілі “завали” упереджень, передсудів і стереотипів.

Під стереотипом тут розуміється застигле уявлення, яке не встигає за динамікою реальних процесів, а отож і втрачає адекватність їм. Стереотип містить інформацію про явище, але ту, що є – або з часом стала – неповною чи й спотвореною.

Кожна культура створює свої стереотипи. Крім стереотипів самої культури, є стереотипи її сприйняття, рецепції власному, а надто ж у чужому середовищі.

Взаємодія двох або кількох культур завжди є, крім усього іншого, процесом створення, утвердження і подолання стереотипів, – оскільки кожна культура сприймає іншу не адекватно, не в повному обсязі та питомій якості, а лише в тих компонентах і якостях, яких сама в певний період потребує або (і) які здатна перейняти, засвоїти. Крім цих, сказати б, природно виниклих, стихійно-творчих стереотипів, є стереотипи ідеологічно нав’язувані державою або певними етнічними, соціально-політичними та соціально-культурними групами.

З цього погляду і реальна взаємодія української та російської культур, і особливо ідеологічне обрамлення, публіцистична, а почасти й теоретична інтерпретація цієї взаємодії дуже переобтяжені, навіть захаращені різного роду стереотипами.

Не будемо тут говорити про стереотипи самих культур і породжені ними стереотипи сприйняття, які часто виникають з утрирування їхніх реальностей і які легко спростувати, беручи ту реальність адекватно і в повному обсязі, – як-от, скажімо, стереотипи сільськості, “мужицькості”, консервативності, вторинності, філологічності тощо української культури або “позитивний” стереотип її особливої демократичності (який з’явився у ХІХ ст. і не охоплює всіх її модифікацій), не кажучи вже про стереотип “солов’їної мови”. Так само неважко спростувати і деякі стереотипи, що стосуються російської культури або в ній вироблені, – скажімо, знаменитий стереотип її особливої, не до порівняння з іншими, “всесвітності”, відкритості до інших культур і здатності розуміти душу і геній інших народів (цей стереотип набрав агресивно-націоналістичної міри у відомій тезі Достоєвського про те, що “камни Парижа” росіянину дорожчі, ніж французові). Цей стереотип виняткової “всесвітності” неважко спростувати посиланням на реальності англійської (від Чосера і Шекспіра починаючи), французької, італійської культур або, скажімо, культури німецької, яка під оглядом своїх зацікавлень культурами інших народів та своїх здобутків у їх науковому вивченні й інтерпретації перевищує російську, якщо тут взагалі можливі такі порівняння.

Але вернімося до блискучої тези “неистового Виссариона”. Проігнорована в ХІХ ст., вона була взята на озброєння в ХХ ст., в добу “неистового Виссарионыча”, і набула статусу обов’язкової державної догми. Внаслідок цього не лише у тьмяній свідомості “общесоветского” обивателя, а й у працях професійних дослідників українська культура поставала принципово ізольованою від Заходу і перемкненою тільки на Росію, а образ її нерідко редуковано до образу своєрідного “Дикого поля” для російської культивації.

Звідси випливає наступний стереотип, на перший погляд більш “облагороджений”, а насправді не менш вульгарний – стереотип виключно позитивного впливу російської культури на українську. Звичайно, неможливо заперечити потужний вплив російської культури на українську в XIX-XX ст. Але йдеться про інше.

Взаємодія культур у світі, бувши формою Їхнього існування і розвитку, має свою складну діалектику і далеко не зводиться до благотворного впливу одних на інших. Вплив однієї культури може стимулювати розвиток іншої, а може і нести загрозу знеособлення, навіть асиміляції; може й викликати захисну протидію, що також можна розглядати як форму стимулювання від противного. Крім того, тут є своя вибірковість: щось приймається, а щось відкидається, відповідно до логіки власного органічного саморозгортання, та й самозбереження.

Тим часом історія української культури і літератури XIX та XX ст. показує, що її взаємодія з російською літературою та культурою не була однозначною, а мала дві сторони. Одна – це солідарне сприйняття гуманістичних і естетичних імпульсів російської культури, а друга – це захисна реакція, вироблення власної альтернативи, відповідь на виклик, виборювання власного культурного простору. Це неважко побачити і з творчості, і з теоретичних концепцій наших класиків, а дехто з них, як-от Шевченко чи Леся Українка, та й не тільки вони, підкреслювали це з полемічною загостреністю. Тобто, українська культура реагувала на вплив і, скажемо прямо, на експансію російської культури так само, як реагувала і реагує кожна життєздатна національна культура на вплив і експансію сильнішої, багатшої (як, зрештою, реагувала і російська культура на вплив і експансію української у згадуваний вже період ХVІІ – початку ХVІІІ ст.).

Але справа ускладнюється тим, що російська культура не була і не є для української просто культурою сусіднього народу, як англійська для французької чи німецька для італійської або навпаки. Це була культура, по-перше, етнічно і мовно близького народу, з низьким етнічним і мовним бар’єром, що в принципі може мати або позитивні, або негативні наслідки, або і ті, і ті; по-друге, це була також і культура імперська, яку імперія насаджувала силоміць з виразною політичною метою (не кажучи вже про те, що масовий відплив українських талантів до російської культури, починаючи з кінця ХVІІІ ст., знекровлював культуру українську).

І тут ми стикаємося ще з одним, надзвичайно стійким, поширеним і, сказати б, підступним стереотипом – стереотипом, який звістує, що російська культура здобула своє виняткове і панівне становище в Україні (і суспільствах інших народів імперії) тільки завдяки своїй вищості, своїм питомим якостям, своїй інтеграційній силі.

Не заперечуючи цієї інтеграційної сили російської культури, мусимо однак визнати, що до неї справа не зводилася, і нагадати, по-перше, про те, що “приєднанню” до російської культури передувало як його передумова політичне приєднання до Російської держави; по-друге, про репресивне придушення української культури всією силою цієї держави протягом цілих століть, починаючи з експропріації української церкви в кінці ХVІІ ст. і заборон українського книгодрукування Петром І, через десятки (десятки! а не тільки відомий Емський) антиукраїнських указів царських часів і циркулярів, до нескінченних радянських кампаній проти “українського буржуазного націоналізму”.

Однак сьогодні треба сказати, що таке пояснення може бути більш-менш вичерпним лише щодо початкового етапу експансії російської культури. Насаджувана силоміць і добре доглянута, вона прижилася на сприйнятливім грунті і почала давати плоди, привабливі й для українців. Вона зробилася і залишається самостійним чинником і чинником неоднозначним, широкий діапазон дії якого лежить між полюсами асиміляційності та індукування внутрішніх струмів самої української культури – в імпульсах як притягування, так відштовхування. Можна по-різному до цього ставитися, але вона глибоко ввійшла в життя українського суспільства, і українська культура мусила виживати в масовому оточенні російської, і співпрацюючи з нею, і конкуруючи на нерівних умовах.

Відзначена вище глибока культурна залежність виходить за межі нормальної взаємодії і містить у собі загрозу утривалення колоніального культурного статусу вже і всупереч політичним обставинам. Водночас вимальовуються і нові небезпеки, зумовлені механічним перейманням західної мас-культури, насамперед американської.

Самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечене культурно, інакше залишиться ущербним. Ідеться не про витіснення російської культури (це було б драматичним самозбідненням, і в цьому зв’язку варто сказати про нерозумність новомодного українського патріотичного стереотипу про російську мову як “мову іноземної держави”: адже це рідна мова багатьох українських громадян, вона змалку знайома майже всім українцям, подобається це кому чи ні, і тому її нинішній статус не можна порівнювати із статусом англійської чи будь-якої іншої), – отже, йдеться не про витіснення російської культури, а про оптимізацію її взаємин з українською, про збалансування її присутності – присутністю інших культур світу. А головне – про конкурентоспроможність самої української культури, її здатність давати тон інтелектуальному і культурному життю свого суспільства, адаптувати для суспільства культурну реальність світу. Тільки тоді надійно зміниться співвідношення між потенціалами обох культур і взагалі, і в самій Україні.

Серед багатьох передумов досягнення такого стану можна назвати: освоєння суспільством власної культурної спадщини (тут ми ще безтурботні невігласи); подолання культурних стереотипів (і названих у цій статті, і не названих); активну культурну політику держави на основі наукової концепції національної культури; розбудову інфраструктури культури; активний вихід у світове культурне життя за умов адекватного функціонування “імунної системи” власної культури; потужну і цілеспрямовану матеріальну і моральну підтримку національної культури як дискримінованої і утискуваної протягом століть.

Треба визнати, що на кожному з цих напрямів мало руху і забагато перешкод. Про матеріальну підтримку – не те що потужну, а бодай скільки-небудь помітну – сьогодні не доводиться й говорити. Та й моральна (в сенсі створення сприятливого клімату, солідарного суспільного ставлення) обмежується малопродуктивною риторикою у великі національні свята. Українська держава ухиляється від найменшого протекціонізму щодо української національної культури. До того ж навіть перспектива таких кроків у майбутньому – перспектива проблематична – викликає активне неприйняття з боку російськомовної політичної еліти в Україні, з боку частини інтегрованої в російську культуру інтелігенції та частини росіян і російськомовних громадян, які чомусь перспективу зменшення сфери домінування російської культури в Україні сприймають як її ущемлення і як вияв злоякісного українського націоналізму, хоч насправді річ зовсім в іншому.

Ідеологи культурного лінивства, які не хочуть дати собі праці хоча б трохи прилучитися до української культури і мови (хоч дуже багато говорять про “двомовність” як нібито бажаний і рокований Україні стан), останнім часом пустили в хід емоційно насичений термін “видавлювання” (російської мови й культури) для характеристики процесів, що нібито відбуваються в Україні. Дивно (щоб не сказати цинічно) звучить цей термін на тлі того, що справді бачимо навкруги: цілковите, більше, ніж за радянських часів, панування російської і російськомовної преси, російської книги, російського шоу-бізнесу і т.д. Але припустімо фантастичне на сьогодні: що справді українська мова і культура почала опановувати якісь позиції, де раніше була тільки російська. Чи було б це “видавлюванням”? Хочеться запросити авторів і користувачів цього терміну до спокійного роздуму. Скажіть, якщо в середині XIX ст. в чеських містах панувала “вища” німецька мова і культура (настільки, що народилася відома притча: якби в хаті, де зібралися “змовники”-будителі впав дах, то від чеської мови й сліду не лишилося б), – а на початку XX ст. чеські міста були вже чеські мовою й культурою, – то процес, у результаті якого це сталося, ви назвете “видавлюванням” німецької мови і культури? Дискримінацією численної німецької людності? І чи від того, як ви цей процес назвете, зміниться його рятівний для чеської нації, позитивний для всього людства (як утвердження ще однієї грані світової культури) зміст і визнання його історичної неминучості? А таких прикладів в історії народів, зокрема слов’янських, немало. Та й про “видавлювання” латини можна згадати, і про “видавлювання” французької мови з побуту освічених класів Росії протягом XIX ст.

Звичайно, мовно-культурна ситуація в Україні інакша, тут немає прямої аналогії навіть з чеським сюжетом. Але спільне в тому, що ніякий (у цьому випадку мовно-культурний) статус-кво не є вічним, рано чи пізно він зміниться (особливо якщо він неприродний), навіть якщо це комусь не подобається і здається “видавлюванням”.

Нещодавно в газеті “День” (число від 9 вересня 1997 р.) один із лідерів Громадянського конгресу України пан Олександр Лузан, демонструючи мужню зневагу до історії і заперечуючи систематичне придушування української мови й культури в минулому, висловив благородний принцип: “Враховується тільки фактичний стан речей” (і ще додав: “Історія цього питання для Європи також не має значення”). Може, для “Європи” чи й для пана Лузана і справді “не мають значення” мільйони жертв і моря крові, якими позначена історія колоніального минулого України, історія нищення української самостійності, української культури й мови. Має значення тільки “досягнутий рівень” – досягнутий за допомогою “кальоного желєза”. Але Україна має право не погодитися з О. Лузаном і навіть з його сумнівною “Європою”.

Елементарна історична і моральна справедливість полягає в тому, щоб давнє і традиційне, державне забезпечене переважання російської мови і російської культури в Україні як наслідок колоніального становища України протягом століть – бодай трохи врівноважити бодай деякою підтримкою мови і культури української. Поки що цього немає (ритуальна риторика не рахується).

Благородна логіка апологетів “реального стану”, чи то “досягнутого рівня” – це переклад на псевдосоціологічний жаргон вічного принципу братерства: “Спочатку з’їмо твоє, а потім кожен своє”.

Цілком природно, що громадяни України, які дотримуються російської культурної і мовної орієнтації, цією орієнтацією дорожать. Але хто, де і в чому їх обмежує? Реальні, в житейських обставинах, обмеження відчуває людина української мовної і культурної орієнтації – на добрій половині тери