Культурні цінності, що є основною спадщиною будь-якого народу, становлять золотий фонд найважливіших надбань людства. Кожна нація, держава, етнос дбають про свою спадщину, оберігають її і забезпечують їй нормативний захист.

Культурні цінності, комплекс понять, що визначають єдність і цілість спадщини, символізують нерозривність розвитку суспільства, пов’язуючи минуле з сучасним, а сучасне з майбутнім. Спадщина є тим ключем, що забезпечує взаємопізнання та взаєморозуміння між народами. Для кожного з них формування власної історичної самосвідомості, усвідомлення себе як повноправного і самобутнього учасника світового історико-культурного процесу становить важливу віху розвитку по лінії прогресу.

Історія людства дала нам безцінні свідоцтва творчих здобутків багатьох поколінь відомих і безіменних будівничих храму культури. Разом з тим маємо численні приклади нищення і втрат за різних історичних обставин колосальних культурних цінностей.

Особливо трагічний слід залишило по собі ХХ століття, позначене кількома революціями, двома світовими війнами та численними локальними конфліктами, жертвою яких ставали надбання культури.

Останнє десятиріччя ХХ століття окреслене зрослою увагою міжнародної спільноти до культурних надбань, що становлять нерозривну єдність кожної національної культури. Історія будь-якого етносу обіймає суму культурних цінностей, що визначають його інтелектуальну і духовну спрямованість, окреслюють міру і глибину пройденого ним шляху, служать вагомим аргументом на користь перспективи культурного буття нації. Не випадковим є зацікавлення культурним надбанням, як не випадковою є спадкоємність культурних традицій, при чому перспективу кожної культури визначає також давність цих традицій. У кожній державі, нації місток між минулим і майбутнім визначає наявність культурної пам’яті і культурної перспективи. Національна спадщина характеризує обрії, висоту і значимість такої перспективи.

Отже, на європейському континенті поняття спадщини є одним з найвагоміших культурологічних інструментів. Воно є вагомим інструментом у діях багатьох політиків. Зрештою, це поняття випливає зі сфери культурної політики, яка об’єднує усі народи Європи.

Ситуація України з погляду ствердження її міжнародного авторитету, всіх сфер державності в європейському контексті не є винятком. Утворення незалежної України, проголошення нею самостійності поставило перед державою актуальну проблему оцінки власних пріоритетів культури, з-поміж яких є система культурних вартостей.

Для сучасного стану України розуміння цієї проблеми має значення у відродженні національної самосвідомості, забезпеченні розвитку української культури. Стверджуючи першоважливість культурних цінностей як чинника духовного зв’язку поколінь, слід також пам’ятати про фактори культурних взаємозв’язків, результатом дії яких постає поняття спільної спадщини або вживане на Заході la double culture. Воно для нас має значення, коли вивчаємо історичні зрізи розвитку культур України і Росії, України і Польщі, України й Австрії і т.д.

В умовах бездержавності Україна не могла повною мірою забезпечувати зберігання і охорону власної спадщини, через те багато її культурних цінностей зазнало вимушеної протиприродної міграції. Багато пам’яток з її території було вивезено.

Рада Народних Комісарів РРФСР 16 листопада 1917 р. оголосила справедливість вимог. Було передбачено здійснити передачу національних реліквій України “в урочистій формі народного свята перед Преображенським собором і за участі військових частин”. У зверненні Центрального виконавчого комітету Ради робітничих та солдатських депутатів наголошувалося, що Росія “повертає вам трофеї – пам’ятки вашої славної боротьби за волю. Народ великоруський і революційний Петербург з привітом посилає вільному Києву священний дар в ознаку братерства народів”.

Проте петроградський уряд своїх обіцянок не дотримав і фактично переговори наприкінці 1917 р. були зірвані з ініціативи російської сторони.

З свого боку, російська сторона стверджувала, що має намір повернути ті культурні цінності, що опинилися на території Росії “в якості військової здобичі або ті, що були евакуйовані з приводу останньої війни”. Через односторонню відмову Радянської Росії від переговорів, розв’язання питання було припинено.

До поставленої проблеми Україна повернулася в 20-ті роки і її вирішення здійснювалося успішно протягом 20-х – початку 30-х років.

Але саме в ці роки у зв’язку з декретом ВУЦВК “Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим” (1922 р.) з України, з монастирів, церков, насамперед з Києво-Печерської лаври, незважаючи на протести різних українських інституцій, вивозилися до Держсхову цінностей РРФСР у Москві численні коштовності. Вже у 1919 р. за дорученням Наркомату освіти РРФСР були вивезені скарби Волинського давньосховища. 26 грудня 1920 р. Наркомат зовнішньої торгівлі отримав доручення “організувати збір антикварних речей” та встановити премію за їх реалізацію за кордоном.

У першій половині 20-х років в Україну було повернуто значну кількість архівних матеріалів, що були виявлені на території РСФРР. Протягом 1921-1925 рр. було передано чималу кількість архівних фондів, книг та цінних документів.

У серпні 1926 р. мала президія ВУЦВК з метою вивчення справедливих підходів у справі національної історико-культурної спадщини на території України і в межах інших республік, доручила Наркомату освіти УСРР підготувати необхідність створення при ЦВК СРСР “Комісії з представниками усіх республік, аби на комісії було обмірковано справу про належність та порядок передачі різних історичних цінностей національними республіками по належності”.

Було вирішено звернутися до ЦВК СРСР з проханням створити комісію, “яка б намітила шляхи обміну і повернення історико-культурних і художніх наукових предметів між республіками Союзу РСР за національно-територіальною ознакою цих цінностей”. 24 лютого 1928 р. президія ВУЦВК звернулася до ЦВК РСФСР з проханням створити паритетну комісію по взаємообміну культурними цінностями між Україною і Росією, що складатиметься з представників обох Виконавчих комітетів. Узгоджені рішення комісії повинні були мати обов’язковий для Комісаріатів освіти і підвідомчих їм установ характер. 8 жовтня 1928 р. президія ЦВК Росії ухвалила потребу створення російсько-української паритетної комісії.

В основу обміну культурними цінностями були покладені такі елементи правового характеру: “1) момент повернення окремих речей та цілих колекцій, вивезених наслідком централістської політики царського уряду до колишніх імперських столиць; 2) наукову доцільність обміну, який має не тільки не руйнувати вже налагодженої дослідної роботи, але усіляко сприяти широкому розгортанню культурного будівництва обох радянських республік.”

Українська сторона передала російській стороні списки пам’яток культури українського походження, які слід було повернути в Україну зі Збройної палати в Кремлі, Третьяковської галереї, Московського історичного музею. Брали участь у засіданнях представники музеїв, що погодилися передати ряд пам’яток археології, історії, малярства і графіки.

Друга сесія паритетної комісії відбулася в Ленінграді 14-17 травня 1930 р. На ній теж було прийнято ряд важливих рішень. Розпочалася їх реалізація. Але на жаль, в умовах волюнтаристсько-командної системи практичний діалог з проблеми повернення історико-культурних цінностей унеможливив здійснення суверенних запитів з боку будь-якого суб’єкта СРСР.

Протягом 30-х років з території України далі вивозилися культурні цінності, зокрема з Києво-Печерського заповідника, ряду музеїв та бібліотек. Так, вилучені срібники Володимира Мономаха з Ніжинського краєзнавчого музею намагалися продати на аукціоні у Франкфурті-на-Майні. Це не вдалося здійснити, їх повернули до Держхрану Мінфіну СРСР, а в 1949 р. звідти віддали до Ермітажу.

Одним з джерел поповнення фондів столичних музеїв стали всесоюзні виставки, після яких експонати, отримані в тимчасове користування, автоматично лишалися у фондах центральних музеїв.

Вивезення культурних цінностей, здобутих в результаті археологічних експедицій (розвідки, розкопки) та археологічних і етнографічних досліджень (в тому числі збирання матеріалів у приватних осіб методом “подвірного обходу”), відбувалося з порушенням норм українського законодавства. Усі вивезені пам’ятки потенційно потрапляють до кола об’єктів, які підлягають поверненню в Україну у безумовному порядку.

Одним з каналів вивезення з України культурних цінностей до Москви було залучення до Державного сховища цінностей Міністерства фінансів СРСР скарбів та цінного конфіскованого майна, або майна, власники якого були невідомі. Таке залучення здійснювалося на підставі інструкцій Міністерства фінансів СРСР. Останнім документом подібного роду, ухваленим за часів існування СРСР, була “Інструкція про порядок обліку, оцінки та реалізації конфіскованого, безгосподарного майна, що перейшло за правом успадкування до держави, і скарбів” № 185 від 19 грудня 1984 р. Інструкція розроблена на розвиток затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 29 червня 1984 року “Положення” з аналогічною назвою. Прикладом застосування цих дискримінаційних документів є відправлення незадовго до проголошення Декларації про державний суверенітет України скарбу з села Капустино Шполянського району Черкаської області, знайденого громадянином В.В. Гурським. Скарб складається з 6 золотих, 447 срібних та 5443 мідних монет, срібного чоловічого поясу. Незважаючи на те, що скарб був надісланий до Держхрану СРСР з порушеннями українського законодавства, вимоги Міністерства культури України щодо його повернення не були задоволені.

Під час другої світової війни частина музейних архівних та бібліотечних фондів України була евакуйована до східних районів СРСР. Виявлені документи вказують на те, що частина цінних матеріалів при цьому була втрачена.

Так, в Уфі, у 1944 р. було виявлено пропажу 20 предметів колекції холодної зброї Полтавського краєзнавчого музею, що перебували у фондах Башкирського Центрального краєзнавчого музею. Без практичних наслідків залишалася заява директора Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного М. Рудченка до Наркомату освіти республіки про втрату під час перебування в евакуації значної кількості прижиттєвих видань класика української літератури, інших цінних книг із фондів музею. Полтавські музеї зазнали втрат і в Тюмені. Зокрема, документовано, що в Тюменському краєзнавчому музеї було вкрадено старовинний килим, самочинно виставлений в експозицію з об’єднаних фондів Полтавських краєзнавчого та художнього музеїв, що перебували в евакуації. Чотири інші килими східної роботи музей передав “у тимчасове користування” міськкому ВКП(б), де вони залишилися і тоді, коли евакуйовані фонди мали повернутися до Полтави.

А картину “Козак Мамай” з колекції Дніпропетровського історичного музею вдалося виявити серед експонатів Краснодарського краєзнавчого музею лише в 1971 р. Її продав музею невідомий військовий. Пам’ятка досі перебуває в музеї.

Сумніви щодо точності адрес, за якими надходили реституйовані культурні цінності з Німеччини до СРСР, підтверджуються фактами виявлення в музеях Москви, Петербургу, Новгороду, Пермі культурних цінностей, вивезених нацистами до Німеччини та повернутих після війни до СРСР. Як правило, їх випадково помічали в експозиціях та фондах під час виставок. Деякі вдалося таки повернути в Україну, а деякі зберігаються там і досі. У зв’язку з закритим характером російських сховищ, інформація про ці факти дуже обмежена.

На сьогодні відомо лише кілька фактів, пов’язаних з поверненням в Україну втрачених у роки війни культурних цінностей через музеї Росії та загальна інформація про українські речі серед “трофейних фондів”. Зокрема, в 1966 р. Пермська картинна галерея передала Київському музею західного та східного мистецтва картину голландського майстра Яна Міля “Лаццароні” (XVI cт.), яка вважалася втраченою в Кенігсберзі під час пожежі. Інший експонат музею – полотно нідерландського маляра Корнеліса Бельта “Берег біля Схевенгема”, також вивезене нацистами до Східної Прусії, було помічене в 1975 р. у Москві під час виставки реставрованих творів і повернуте до Києва. В 1979 р. з фондів Новгородського державного історико-архітектурного музею-заповідника (Росія) до Державного музею українського образотворчого мистецтва в м. Києві повернулись ікони “Святий Георгій” (XVII ст.) та “Соглядатаї землі хаананської” (XVII ст.), що значилися у списках воєнних втрат. У Новгороді було знайдено і невеликий пейзажний етюд невідомого художника, що належав Київському музею російського мистецтва.

За даними К. Акінши у спецфондах Державного історичного музею в Москві зберігається чимало експонатів, що належать Україні. Також є відомості про зберігання в російських сховищах фресок Михайлівського Золотоверхого Монастиря, вивезених нацистами з Софійського заповідника у Києві. Так, у Державній Третьяковській галереї в Москві зберігається фреска “Святий Микола”. Там же знаходиться й Чудотворна ікона Богородиці Іллінської церкви Чернігова, котра була вивезена до Німеччини і повернута в СРСР у 1950 р. з Берліну. Фрески з Михайлівського монастиря у Києві також можуть зберігатися в Ермітажі, про що вказують попередні дослідження.

З січня 1993 р. почала діяти Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Фактом її створення держава підтвердила свою турботу за національну спадщину, привернула увагу української громадськості та Уряду до проблеми збагачення своєї культури. У Конституції України записано: “Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами”.

В даний час проводиться робота по теоретичному та практичному опрацюванню позиції України в реституційному діалозі, в якому беруть участь фахівці НАН України, Міністерства культури і мистецтв, Головархіву, Міністерства закордонних справ, Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей. Досліджено історико-правовий аспект проблеми, який передбачається обговорити на засіданні Науково-методичної ради Національної комісії. Ці матеріали публікувалися у засобах масової інформації. Складено перелік понад 750 археологічних колекцій у різні часи вивезених до Росії з території України. Опубліковано ґрунтовну працю “Українські культурні цінності в Росії. Археологічні колекції України” (Київ, 1997).

Стурбованість українських установ та організацій дискримінаційним характером закону Російської Федерації про культурні цінності, переміщені в роки другої світової війни, була дипломатичними каналами офіційно доведена до відома голови Державної комісії РФ по реституції культурних цінностей тодішнього міністра культури Російської Федерації Є. Сидорова.

Враховуючи денонсацію Державною Думою Російської Федерації Мінської Угоди 1992 р., розроблено план заходів по налагодженню двостороннього співробітництва між Україною та Росією. За активної участі Посольства України в Російській Федерації проводиться робота по встановленню офіційних контактів між Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей та компетентними органами Росії. В тому числі підготовлено взаємно узгоджений протокол про співробітництво між Національною комісією та Державною комісією Російської Федерації по реституції культурних цінностей, втрачених або переміщених під час другої світової війни та в результаті її наслідків. Пункт про співпрацю в галузі повернення культурних цінностей включено до Угоди про співробітництво між міністерствами культури обох держав від 26 березня 1994 р. (ст. 11). За участю фахівців комісії вдалося в ході підготовки міжурядових документів зафіксувати позицію України в п. 5 Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки та освіти від 26 липня 1995 р., де йдеться про співпрацю в даній сфері.

Російські фахівці залучаються до участі в проведенні заходів, що організовуються Національною комісією, Головархівом, Міністерством культури і мистецтв – нарад, конференцій, семінарів, “круглих столів”, де відбувається обмін інформацією та уточнюються позиції сторін.

У відносинах між двома державами Україна чітко дотримується міжнародних зобов’язань і виявляє приклади конструктивних підходів до вирішення проблем, що виникають у сфері повернення культурних цінностей. Так, в 1993 р. на вимогу російського Військово-історичного музею у Санкт-Петербурзі йому було повернуто значну кількість експонатів, переданих понад 12 років тому для тимчасового експонування до історико-революційної та архітектурної пам’ятки-музею “Косий капонір” в м. Києві та Кіровоградського краєзнавчого музею.

Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей упродовж останніх років неодноразово зверталася до компетентних органів РФ з пропозицією розпочати розгляд проблеми повернення та реституції пам’яток культури на офіційному рівні.

Дедалі більшу підтримку громадськості світу, урядів демократичних країн дістає ідея повернення культурних скарбів, національних історичних реліквій, незаконно переміщених з територій їх походження.

За свідченням архівістів (Л. Лозенко, Г. Боряк, П. Кеннеді), упродовж багатьох сторіч, а надто за радянських часів Україна була позбавлена документів історико-політичного, правового, дипломатичного, військового, майново-господарчого характеру. П. Кеннеді, Г. Боряк у своїх публікаціях на конкретних прикладах показали страхітливі руйнації, яких українська культура зазнала в результаті гітлерівської агресії. Дуже багато пам’яток культури України в якості трофеїв війни було перевезено з Німеччини до Росії. Як свідчать вчені, обсяг і склад вивезених до Москви та інших міст матеріалів, а також обставини транспортування їх потребують уточнення. І це слід робити на рівні фахових експертних груп, у першу чергу з країн, що виникли на руїнах колишнього СРСР. Адекватна картина нацистських і радянських операцій щодо вивезення цінностей, за свідченням П. Кеннеді і Г. Боряка, допоможе встановити масштаби трагедії української культури і вивільнить сучасне мислення від ідеологічних стереотипів минулого.

Україна несе значні моральні, інформаційні та матеріальні збитки, пов’язані з вивезенням за її межі колосальних культурних цінностей. З одного боку, одним з безпосередніх наслідків цього процесу став той факт, що після здобуття Україною незалежності їй доводиться докладати значних зусиль, аби відкрити себе світовому співтовариству як самобутній чинник загального культурно-історичного процесу з давніми історичними та культурними традиціями. З другого боку, величезна кількість вилучених з України пам’яток історії та культури є фактично недоступними для українських вчених та аналітиків, вони виведені з загального культурного обігу та культурно-просвітницької праці в Україні. З третього боку, Україна зазнає значних фінансових збитків, пов’язаних з необхідністю використання українськими вченими культурних цінностей та пам’яток, що переховуються на території РФ. Вони щорічно сплачують російським сховищам значні суми. Так лише за копіювання вивезених у 1991 році зі Львова матеріалів з історії ОУН-УПА, Головархів України був змушений сплатити 30 млн. рос. рублів. Значні моральні та матеріальні втрати несе Україна і через те, що для вивчення матеріалів з української історії та культури закордонні вчені також змушені працювати в російських архівах, музеях, бібліотеках.

Сума цих факторів визначає актуальність вирішення проблеми.

Як можна судити з офіційного листа тодішнього першого заступника Міністра культури Російської Федерації, члена Державної комісії по реституції культурних цінностей К. Щербакова (від 29.10.1993), російська сторона виважує перші кроки для майбутніх діалогів з українською стороною. К. Щербаков резонно зазначав: “Уявляється можливим на цьому етапі організувати зустріч на рівні експертів наших комісій, насамперед юристів-міжнародників, щоб визначити параметри такої співпраці. Ця група могла б підготувати проект відповідної угоди в цій галузі”. Пропозиція щодо цього зустріла схвалення в українській стороні, яка готова до тісної співпраці на інтеграцію зусиль у вирішенні проблем, пов’язаних з переміщенням культурних цінностей в ході Другої світової війни і в результаті її наслідків. Слід вести пошукові програми втрачених культурних цінностей, їх інвентаризацію і каталогізацію, створення банку втрат.

Необхідно відзначити, що в Україні такі програми здійснюються. В результаті були опубліковані “Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові”, каталог “Бібліотечні фонди Харкова в роки Другої світової війни”, фондів Волинського музею. Підготовлено до друку ряд видань з цієї проблеми.

Діалог Україна – Росія в сфері переміщених культурних цінностей передбачає широку програму співпраці – наукової, організаційної, пошукової.

Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України в 1997 р. реалізовує ідеї держави, спрямовані на збереження і повернення національної спадщини. У зв’язку з відбудовою державної святині Михайлівського Золотоверхого собору (ХІ ст.), який був зруйнований більшовицькою владою у 1934-му році, Національна комісія порушує питання про повернення унікальних пам’яток настінного мистецтва, що були тимчасово вивезені в Москву на виставку у 1938 р., присвячену 750-річчю унікальної пам’ятки київського походження “Слова о полку Ігоревім”. Ці фрески і мозаїки – “Дмитро Солунський”, шиферна плита із зображенням вершників, “Самуїл” – орнамент-фреска, копія “Музикант” від 1938 р. не повернулися з Москви і досі перебувають там у якості тимчасових.

Фрески і мозаїки, незаконно вивезені з Михайлівського собору Києва, знаходяться сьогодні в Ермітажі, Російському музеї, а також у Третяковській галереї та Новгороді.

Відомо також, що пограбовані гітлерівцями фрески Михайлівського собору, які були вивезені до Німеччини, після війни опинилися в Росії разом з іншими численними історико-культурними об’єктами в якості “трофеїв війни”. На рівні “в’язнів” вони досі перебувають у Росії.

До пам’яток, що підлягають першочерговому поверненню з Росії, відносимо такі об’єкти:

- козацькі клейноди і святині, що вивезені з території України;

- пам’ятки Києва та Одеси, пов’язані з ім’ям Гоголя;

- стародруки, вивезені археографічними комісіями протягом 70-х років – 79 стародруків;

- об’єкти, що були вивезені на територію Росії під час війни і не повернені до сховищ України.

Ставиться в першу чергу питання про повернення культурних об’єктів, які є символами, реліквіями України. Їх відсутність негативно позначається на подальшому розвитку культури нашої держави. Це повернення є одним із принципів міжнародного права в цій сфері культури.

Україна зробила чимало кроків для вирішення зазначеної проблеми як у політичному, так і в практичному плані. Документи з цієї проблеми Генеральних сесій ООН, конвенції ЮНЕСКО прислужилися розвитку цієї проблеми в нашій державі. Прагнення зберігати національну спадщину, повернути на свою територію незаконно вивезені пам’ятки історії та культури дістають підтримку світового товариства.

Українська історія в даному випадку не є винятком із загальних тенденцій світового розвитку. Не випадково, що коли в Україні піднімалася хвиля державотворчих процесів, неодмінно виникало питання про долю її історичних і культурних реліквій.