Багатосторонні взаємовідносини України та Росії, українців і росіян складались протягом такого довгого історичного періоду і пережили так багато колізій, що тепер доволі складно відокремити їхні сучасні особливості від історичної спадщини, яка дається взнаки в стійких стереотипах масової та елітарної свідомості. Водночас виник і поступово набирає силу феномен новітнього історичного досвіду взаємовідносин суверенних держав, взаємовідносин українців і росіян як громадян цих держав. Новий досвід соціальної ідентичності нерідко стає джерелом внутрішнього конфлікту і суперечливого, амбівалентного ставлення до проблеми національно-державної ідентифікації. Джерело протиріччя полягає у складній структурі самого феномену російсько-українських відносин, який складається принаймні з трьох складових: 1) взаємовідносини України та Росії як незалежних держав (міждержавні стосунки); 2) взаємовідносини громадян України і Росії (міжнаціональні стосунки); 3) взаємовідносини українців і росіян (міжетнічні стосунки).

Зрозуміло, ці складові певним чином взаємозв’язані, але існують всі підстави стверджувати, що різка зміна в одній з них далеко не однозначно впливає на російсько-українські стосунки в інших. Наприклад, зовнішньополітичні драми і колізії несподіваним чином відображаються в інертному ставленні більшості населення до декларованих “наближення” або “розходження” позицій керівництва держав щодо найважливіших питань міждержавних стосунків. І навпаки, внутрішні справи держав несподівано опиняються в фокусі масової уваги у сусідів, які сприймають “чужі” проблеми ближче до серця, ніж свої власні.

Правильне розуміння цих психологічних феноменів, врахування їх у міждержавних стосунках і етносоціальній політиці становить необхідну передумову подальшого цивілізованого розвитку сусідніх держав і народів. Необхідну інформацію для аналізу різноманітних складових українсько-російських стосунків дають опитування громадської думки, які регулярно провадять провідні соціологічні центри України та Росії. В цій роботі використано результати опитувань, проведених (під керівництвом або за участю авторів) Інститутом соціології НАН України, фондом “Демократичні ініціативи”, соціологічною службою “Соціс-Геллап” і Київським центром політичних досліджень та конфліктології в 1991-1997 рр. за репрезентативними для дорослого населення України виборками. Дані всеросійських моніторингових опитувань, які відображають особливості громадської думки в Росії, люб’язно надав авторам Л.Д. Гудков (Всеросійський центр вивчення громадської думки); також використано аналітичні матеріали Інституту соціології РАН і Російського незалежного інституту соціальних і національних проблем. Дані порівняльного дослідження, проведеного в Україні та Росії фірмою КОМІК і Київським міжнародним інститутом соціології, містяться в інформаційних матеріалах USIA.

1. Національно-державна ідентифікація і загальна оцінка стосунків між Україною та Росією.

РОЗПОДІЛ ВІДПОВІДЕЙ НА ПИТАННЯ: “КОЛИ ВИ ДУМАЄТЕ ПРО ВАШУ БАТЬКІВЩИНУ,

ПРО ЩО ВИ ДУМАЄТЕ НАСАМПЕРЕД?”

(дані порівняльного опитування, проведеного в жовтні 1996 р.), %

Отже, спільне радянське минуле і регіональна ідентифікація все ще успішно конкурують у політичній свідомості з громадянською ідентифікацією. Звідси в більшості випливають і доволі розмиті психологічні межі між громадянами новостворених суверенних держав.

Дуже близькі за структурою синкретичні громадянські ідентифікації українців і росіян роблять їх близькими в уявленнях про найближчого партнера у взаємовідносинах.

Одне з опитувань ВЦВГД, проведене напередодні візиту Президента Росії в Україну (травень 1997 р.), виявило, що росіяни найчастіше головним партнером Росії в СНД називають Україну (35%), 33% називають таким партнером Білорусь, 34% висловились за те, щоб Росія мала близькі відносини з усіма державами СНД. Таким чином, численні протиріччя між двома державами, навіть на тлі демонстративної лояльності Республіки Білорусь, не похитнули установки значної частини росіян на пріоритетне ставлення своєї держави до України. Цей російський пріоритет до підписання договору в Києві залишався виключно феноменом масової свідомості, якщо зважити на те, що з жодною іншою державою СНД в Росії не виникало так багато болісних проблем у міждержавних відносинах, як було у стосунках з Україною. Але попри всі об’єктивні труднощі, більшість росіян продовжували сприймати стосунки своєї держави з Україною як дружні або партнерські. А саме, у масовому опитуванні, проведеному ВЦВГД в липні 1996 р. (2404 респондентів), дружніми стосунки України з Росією назвали 29% росіян, партнерськими – 38%, неприязними, ворожими – тільки 10% (23% не змогли відповісти).

Громадянам України подібне питання ми ставили в жовтні 1993 р. (невдовзі після того, як у Москві пройшли озброєні сутички за участю військових підрозділів). У той період існували серйозні побоювання, що спроба тоталітарного і шовіністичного реваншу, придушена в Москві силою зброї, – початок нового витка політичного насильства, яке загрожує не тільки Росії, а й її найближчим сусідам (принаймні 54% громадян України вважали можливим виникнення подібного конфлікту в Україні). Проте, відповідаючи на запитання “Які держави чи регіони світу Ви вважаєте одними з найважливіших партнерів України (виберіть не більше двох)?”, громадяни України насамперед назвали Росію – 50%, далі відповіді розподілились таким чином: СНД – 48%, Західна Європа – 35%, США – 21%, країни Центральної і Східної Європи – 17%, інші – 2%.

2. Зовнішня загроза для України і Росії: взаємовідносини і ставлення до НАТО.

3. Обираючи Росію пріоритетним партнером для своєї країни, громадяни України, на нашу думку, керувались не так історичними зв’язками, як реальною порівняльною оцінкою економічної ситуації. А саме, 64% опитаних були впевнені в тому, що економічні реформи в Росії йдуть краще, ніж в Україні, і лише 19% дотримувались протилежної точки зору (17% не змогли відповісти). Разом з тим значна частина населення України була стурбована тим, що з боку Росії здійснюється цілеспрямований економічний тиск (див. таблицю 2).

ПРИЧИНИ ТРУДНОЩІВ, ЯКІ ЗАРАЗ ПЕРЕЖИВАЄ УКРАЇНА

(за даними опитування населення України в жовтні 1993 р., n = 1797,

фонд “Демократичні ініціативи”), %

Хоч головну причину труднощів, які переживає Україна, більшість населення бачила в розвалі СРСР, а двома наступними причинами (за частотою згадування) були “підступи старої номенклатури” і “неспроможність демократів керувати країною”, більше половини опитаних були цілком або частково згодні з тим, що Росія свідомо підриває економіку України. Ці підозри можуть сприйматись як несправедливість, бо тоді, коли провадили опитування, Росія постачала Україні енергоносії за пільговими цінами і в борг, не маючи підстав вірити в швидке повернення боргів. Але такий протекціонізм, як правило, не сприймається з палкою вдячністю. Достатньо згадати антиамериканські настрої в багатьох країнах, що розвиваються, яким Америка надавала економічну допомогу. Вражене самолюбство того, хто бере, завжди підказує йому думку про таємну користь благодійника.

Аналогічні проблеми центральна влада Росії має і в своїй країні, коли в регіонах, що живуть на дотаціях з центру, наймасовіший характер має невдоволеність владою. Але на відміну від жителів більшості регіонів Росії, які стурбовані насамперед економічними стосунками з центром, населення України, яке підтримало на референдумі незалежність своєї держави, не може не турбувати і проблема політичних відносин. Відомі постанови Думи та Ради Федерації про статус Севастополя, провокаційні заяви з цього питання багатьох впливових російських політиків, а також “кримська політика” Росії, що передувала цим акціям, спонукали багатьох громадян України розглядати Росію як потенційного агресора, як державу, здатну на реальну військову загрозу для України в тому випадку, якщо вона провадитиме самостійну зовнішню політику. Про це можуть свідчити дані, отримані в опитуваннях, проведених фондом “Демократичні ініціативи (таблиця 3).

За даними, наведеними в таблиці, можна казати про те, що в останні роки з усіх держав тільки Росія розглядалась як істотне потенційне джерело зовнішньої загрози. Можливо тому лише 21% респондентів в опитуванні в січні 1997 р. категорично відкидав ймовірність вступу України в НАТО (19% вважали, що слід вступати в НАТО негайно; 19% – вступати, але пізніше; 42% не змогли відповісти). Зрозуміло, ставлення до НАТО багато в чому визначено регіональним фактором: за вступ до НАТО висловлюється більшість населення Західного регіону і очевидна меншість – у Східному регіоні. Потенційного агресора в Росії бачили 60% на Заході України, 43% – в Києві, й лише 10% – у Східному регіоні та Криму.

В Росії серед держав, які найчастіше згадуються як такі, що можуть скласти загрозу, США – 21% і Афганістан – 15%, тоді як Україна практично не згадується серед потенційних агресорів (дані дослідження, проведеного на замовлення USIA в жовтні 1996 р.). В цьому ж дослідженні було виявлено, що серед громадян України значно більше тих, хто зовсім не бачить зовнішньої загрози для своєї країни (43%), ніж серед росіян (15%).

Найреальнішою загрозою населення України вважає можливе погіршення стосунків з Росією в тому випадку, коли Україна піде на зближення з НАТО. Принаймні навіть теперішній зовнішньополітичний курс, пов’язаний з дуже обережним зближенням України з НАТО, оцінюється значною частиною населення більшості регіонів як підривання стабільності стосунків з Росією. В цілому по Україні 43% пов’язують сучасний курс на розвиток стосунків з НАТО як фактор підривання стабільності в стосунках з Росією і лише 11% так не вважають.

Щодо громадської думки в Росії, то тут переважає негативне ставлення до перспективи вступу в НАТО держав, які утворились після розвалу СРСР. А саме, за даними експрес-опитування, проведеного ВЦВГД в січні 1997 р., позитивне ставлення до вступу в НАТО колишніх республік СРСР (в тому числі й України) висловили 13% респондентів, байдуже – 17%, тоді як негативно ставляться до такої перспективи половина росіян (20% не могли відповісти).

В Україні переважає суперечлива позиція значної частини населення стосовно питання про зближення з НАТО. Як було зазначено вище, менше чверті опитаних категорично відкидають саму ідею вступу України в НАТО. Навіть в Криму переконаних “антинатівців” серед опитаних виявилось менше 40%. Але серед громадян України не так вже й багато і прихильників самостійного вступу в НАТО (18%). Частина населення підтримує ідею вступу в НАТО разом з Росією та іншими державами СНД (15%). Найпопулярніша перспектива – збереження позаблокового статусу України (33%). Понад чверть громадян України висловлюють занепокоєння тим, що Україна за умов теперішнього політичного курсу може перетворитись на “буферну зону” між НАТО і Ташкентським союзом країн СНД.

4. Ставлення до державного суверенітету і перспективи інтеграції України та Росії.

5. Не маючи чітких антинатовських настроїв, все ж більшість громадян України не налаштовані на блокування з Заходом: тільки 15% в майбутньому бачать свою країну в блоці з Заходом, тоді як 42% – в якій-небудь формі інтеграції з країнами СНД і Росією. Дослідження останніх років, проведені фондом “Демократичні ініціативи” разом з Інститутом соціології НАН України, виявляють стійку тенденцію переважання орієнтації на розвиток стосунків з ближнім зарубіжжям (таблиця 4).

ВИБІР ГРОМАДЯНАМИ УКРАЇНИ НАЙПЕРЕВАЖНІШОГО

ШЛЯХУ РОЗВИТКУ СВОЄЇ ДЕРЖАВИ, %

І насамперед росіяни підтримують ідею возз’єднання з Білоруссю та Україною. Про це свідчить підтримка більшістю населення Росії союзної інтеграції з Білоруссю. Причому підтримка ця спостерігається практично в усіх регіонах Росії. А в Україні громадська думка розкололась щодо питання про перспективу інтеграції та можливості обмеження незалежності. Наочною ілюстрацією “розколотої свідомості” можуть бути дані опитування, проведеного Київським центром політичних досліджень і конфліктології (таблиця 5).

РОЗПОДІЛ ВІДПОВІДЕЙ НАСЕЛЕННЯ РІЗНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ
НА ПИТАННЯ “ЯКИМИ МАЮТЬ БУТИ СТОСУНКИ УКРАЇНИ З РОСІЄЮ”

(за даними опитування, здійсненого у грудні 1997 року), %

Як це не парадоксально, але саме тому, що в Україні існують такі чіткі регіональні протиріччя щодо питання про перспективу національно-державного розвитку, в ній зберігається стабільність, зумовлена інерцією просування шляхом незалежного, позаблокового розвитку, визначеного 1991 р. Біловезькими угодами і підтвердженого результатами всенародного референдуму. Будь-який “різкий рух” у той чи той бік від інерційного курсу неодмінно призведе до вибуху невдоволеності в тих чи тих регіонах, населення яких дотримується протилежних поглядів на майбутній державний статус України. Це один з важливих факторів, які визначають специфіку ставлення керівництва України до всіх політичних ініціатив Росії, пов’язаних з ідеєю реінтеграції.

Інший фактор – різна спрямованість оцінок нової геополітичної ситуації в Україні та Росії після розвалу СРСР. При цьому в елітарній і масовій свідомості Росії державність не здобула самоцінності та повноцінності, бо вона стійко асоціюється з втратою простору національної самореалізації, з “фантомним болем”, пов’язаним із втраченими частинами колишньої союзної держави. Як у масовій, так і в елітарній політичній свідомості росіян новостворена Російська Федерація багато в чому почала асоціюватись не так з отриманням державності, як з її розпадом. В результаті сформувалась специфічна ідеологія, в якій ностальгія за колишнім статусом наддержави у політичної еліти підкріплюється ностальгією мас за втраченим простором – не лише фізичним, а й простором вільних соціальних контактів. Достатньо навести хоча б той факт, що, за даними опитування, проведеного в Україні у травні 1997 р., 42% респондентів мають близьких родичів у колишніх республіках СРСР, причому в третини опитаних близькі родичі проживають в Росії. Крім близьких родичів, кордон між Росією та Україною розділив і мільйони людей, які близькі духовно і психологічно. Розрив цих зв’язків болісно переживається і в Україні, хоч і не має такого всеосяжного характеру, як у колишній метрополії.

Насамперед в українській елітарній політичній свідомості незалежність дедалі більше здобуває статус домінантної цінності, бо саме вона в найкоротші історичні строки перетворила маловпливову провінційну еліту на рівновелику за політичним значенням з елітами великих європейських держав. Нова незалежна держава, якщо і не може досі забезпечити більшості своїх громадян пристойні умови життя, то вже забезпечила більше ніж пристойне існування для політичної еліти. Причому особливу привабливість для політичної еліти державна незалежність України має з точки зору стрімкого здобуття міжнародного престижу та інтересу, який впливові політичні сили в далекому зарубіжжі відчувають до вчора ще невідомим, але необхідним політичним діячам у результаті проголошення незалежності. В масовій свідомості цінність незалежності була дуже великою в період виникнення суверенної держави, але за останні роки вона здобула амбівалентний характер під впливом різноспрямованих конкуруючих оцінок: з одного боку, розвал СРСР позитивно оцінюється як джерело отримання “своєї держави”, з власною перспективою розвитку, але з другого боку, незалежність дедалі більше асоціюється з втратами (економічна нестабільність, розрив звичних соціальних зв’язків тощо).

6. Взаємовідносини українців і росіян у контексті загальної національної толерантності в Україні та Росії.

Українсько-російські стосунки не вичерпуються міждержавними зв’язками та їхнім відображенням у масовій свідомості. Історія склалась так, що мільйони росіян проживають в Україні, а батьківщиною мільйонів етнічних українців є Росія. В такій етнополітичній ситуації очевидно, що стабільність та громадянський мир в обох державах багато в чому залежать від рівня взаємної толерантності росіян та українців як представників споріднених етнонаціональних груп, а також від соціального самопочуття й орієнтацій національних меншин в Україні та Росії.

Розгляд особливостей міжетнічних відносин почнемо з аналізу масової свідомості в Росії, де етнічні українці значно більше асимільовані, ніж росіяни в Україні, а отже, етнічні стереотипи сприйняття росіянами українців не повинні істотно відрізнятись від етнічних аутостереотипів росіян. У зв’язку з цим нічого несподіваного не виявляється в даних масових опитувань, присвячених особливостям ставлення до українців у Росії (таблиця 6).

РОЗПОДІЛ ВІДПОВІДЕЙ РОСІЯН НА ПИТАННЯ

“ЯК ВИ НАЙЧАСТІШЕ СТАВИТЕСЬ ДО УКРАЇНЦІВ?”

(за даними опитувань ВЦВГД), %

Можливо, прихильне ставлення до українців – наслідок загальної національної толерантності в Росії, і не слід сприймати наведені вище дані як вияв особливо довірливого ставлення до представників нашої національності? Щоб виявити безпідставність такого припущення, достатньо познайомитись з даними опитувань ВЦВГД, які стосуються ставлення росіян до представників різних національностей, і порівняти ці дані зі ставленням до українців (таблиця 7).

У квітні 1992 р. цю методику вперше було використано в дослідженні національної толерантності населення України. Перелік, запропонований респондентам для оцінки, містив 16 національностей: українці, росіяни, білоруси, євреї, низка національностей республік колишнього СРСР, країн Східної Європи і Заходу, Азії, а також українців, які живуть за кордоном). У травні 1994 і 1996 рр. було проведено моніторингові дослідження за аналогічною програмою (початковий перелік національностей було трохи скорочено, а замість них було вміщено титульні національності держав, які мають кордони з Україною).

При порівняльному аналізі даних, отриманих за допомогою шкали Богардуса, було використано такі показники: 1) максимальна толерантність (1 бал) – частка осіб, які допускають представників даної національності в якості членів своєї родини; 2) індекс національної нетерпимості стосовно представників конкретної національності – середній бал за семибальною шкалою соціальної дистанції.

Порівнюючи дані, одержані в дослідженнях, проведених Інститутом соціології НАН України та фірмою “Соціс-Геллап” (таблиця 8), можна помітити дві різноспрямовані тенденції: толерантність до росіян і білорусів послідовно зростає, а стосовно інших національностей (за винятком євреїв, ставлення до яких спочатку покращилось, а потім стабілізувалось), так само послідовно знижується або коливається (за тимчасовим піднесенням йде зниження).

ДИНАМІКА ТОЛЕРАНТНОСТІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ДО РІЗНИХ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

Індекс національної нетолерантності (шкала: 1-7 балів)

В якості “найближчих” (“своїх”) населення України розглядає ті національні групи, у стосунках з якими накопичено значний історичний досвід спільного проживання. Такий підхід, який відображає апріорну недовіру практично до всіх етносів, у стосунках з якими досвід співіснування не дуже великий, характерний в цілому для ціннісної системи закритого традиційного суспільства.

Низький рівень толерантності стосовно представників більшості національностей (що характерно для населення України і Росії рівною мірою), – лише один з проявів загальної соціальної нетолерантності. Має йтися насамперед про ксенофобію, яка стала реальним фактом життя суспільства в період розвалу тоталітарної системи.

Цей висновок підтверджується і результатами факторного аналізу даних, які отримано в наших дослідженнях. Факторизація даних 1996 р. дозволила виокремити два фактори, що в сукупності зумовили 72% коливання оцінок. Причому перший фактор, пояснювальна сила якого склала 62%, можна інтерпретувати як фактор “східнослов’янської відокремленості”, позаяк тільки за шкалами оцінок українців, росіян і білорусів не було зафіксовано високого факторного навантаження, що свідчить про національну нетерпимість (див. таблицю 9).

ФАКТОРНА СТРУКТУРА РЕЗУЛЬТАТІВ ВИМІРЮВАННЯ ЗА “ШКАЛОЮ СОЦІАЛЬНОЇ ДИСТАНЦІЇ”

СТАВЛЕННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ДО ПРЕДСТАВНИКІВ РІЗНИХ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

(метод головних компонент, варімакс обертання)

Іншими словами, якщо хтось виявляє нетерпимість до певної національності, то з високою часткою ймовірності можна стверджувати, що ця людина виявить нетерпимість і до представників більшості інших національностей, які не містяться в її понятті “наших”. Інше визначення цього домінуючого в свідомості людей фактору – “ксенофобія”.

Отже, не варто абсолютизувати ступінь взаємної толерантності українців і росіян. Ставлення росіян, які проживають в Україні, до представників титульної національності в 1992 р. характеризувалось чітким прагненням до однорідності нації: українці для росіян на той час випереджали за шкалою соціальної дистанції навіть власну етнічну групу (див. таблицю 10).

(за даними опитувань квітня 1992 (А) і травня 1996 (Б) рр.)

Така “гіпертолерантність” росіян стосовно українців узгоджувалась з їхньою підтримкою статусу України як незалежної (насамперед від Росії) суверенної держави, що показали результати референдуму 1991 р. В основі такої позиції, спрямованої на політичну та економічну самостійність України, було поширене на той час уявлення про економічну вищість України, виявленню якої заважає необхідність “утримувати” інші республіки і насамперед – Росію. Цілком закономірно (на тлі погіршення економічної ситуації в Україні порівняно з Росією), що в 1996 р. росіяни вже не виявляли “гіпертолерантності” щодо українців: аутотолерантність росіян за останні роки істотно зросла і перевищила рівень їхньої толерантності стосовно українців.

Причини, якими можна пояснити таку упередженість, пов’язані насамперед з тим, що значна українська частка населення, переживши епоху русифікації та імперського заступництва, болісно сприймає загрозу повернення до тих часів, коли проблеми України вирішувались з центру без урахування інтересів її народу. Тому настороженість стосовно можливих рецидивів імперської політики Росії певною мірою переносяться і на ставлення до росіян. При цьому слід неодмінно підкреслити, що певна упередженість з боку українців пов’язана не з прагненням зберегти “етнічну чистоту”, а з проблемами визначення національно-державної ідентифікації, котра для росіян в Україні є доволі складною проблемою (зважаючи на сусідство “історичної батьківщини” та її геополітичні інтереси). Втім, слід наголосити, що росіяни для українців за шкалою соціальної дистанції ближче, ніж українці, які проживають за кордоном (таблиця 8). І якщо в 1992 р. готові були допустити росіян у члени родини 34% українців, то українців діаспори – тільки 25%.

Отже, аж ніяк не “голос крові” визначає ставлення українців до росіян. Вирішальну роль відіграють соціальні, і насамперед соціально-економічні фактори. Можна впевнено стверджувати, що міжетнічні стосунки українців і росіян, попри окремі часткові тертя, можуть іноді виступати фактором загострення російсько-українських відносин, тоді як штучно стимульовані державно-політичні протиріччя, якщо вони набудуть перманентного характеру, можуть зрештою призвести до зростання взаємної підозри, до втрати довіри і взаємної толерантності, без яких обидві держави ризикують втратити орієнтири цивілізованого демократичного розвитку.