О.П. ЛАНОВЕНКО

Одним з найпоширеніших прорахунків при дослідженні тієї чи іншої сфери українсько-російських відносин, включаючи, зрозуміло, гуманітарну, є тематично, історично та проблемно неструктурований характер такого дослідження.

Різні причини зумовлюють, як правило, більш-менш довільну проблемну нішу, в межах якої розгортається майже таке ж довільне теоретизування “на тему”. При цьому цілком обгрунтовані тези, припущення, прогнози, гасла виявляються позбавленими фундаментального підгрунтя, що має назву “дух реальності”.

І це цілком природно, оскільки інтереси недостатньо визначені, тобто вони не визначені відповідно до якоїсь певної системи критеріїв і пріоритетів й не можуть зумовити будь-які сталі, послідовні, цілеспрямовані та, головне, усвідомлені прагнення. Відсутність же подібних прагнень – втрата невідновна, бо саме вони опосередковують, з одного боку, оптимальний, з другого – прогнозований характер міждержавних відносин.

Іншими словами, всебічний продуктивний аналіз українсько-російських відносин, і в першу чергу українсько-російських гуманітарних відносин, безпосередньо залежить від розробленої системної бази для такого аналізу. Поза останньою ні про який тематично, історично і проблемно структурований характер аналізу українсько-російських відносин мова йти не може, переконатися в чому, зрештою, не так уже й складно.

Очевидно, що тематична і проблемна багатоманітність та своєрідність українсько-російських відносин не є незмінною й незалежною від історичного часу даниною. Подібні багатоманітність та своєрідність уже в момент свого формування були зумовлені причинами, які процесуально (історично) викристалізувалися, безперервно трансформувалися та видозмінювалися.

Але якщо тематична та проблемна багатоманітність і своєрідність українсько-російських відносин не відповідає історичному часові, то вони не можуть бути належним чином теоретично усвідомлені доти, поки не збігатимуться з певною системою часових координат. Причому подібна система повинна включати не просто якісь абстрактні часові орієнтири, але й орієнтири, що мають цілком певні тематичні та проблемні аналоги.

Конкретизувати та деталізувати цей стан найпростіше за допомогою моделювання основоположних конкретно-історичних факторів, що зумовлюють специфіку українсько-російських відносин на сучасному етапі їхнього розвитку.

Безперечно, що в даний час подібна специфіка зумовлена взаємодією двох діаметрально протилежних конкретно-історичних тенденцій. З одного боку, це домінуюча в сучасному цивілізованому світі “західного зразка” тенденція до поступової, але неухильної міждержавної інтеграції, з другого – домінуюча в межах пострадянського міждержавного простору (що є, слід відзначити, надто специфічним фрагментом цивілізованого світу “західного зразка”) тенденція до чітко демонстрованої міждержавної дезінтеграції.

Справа в тому, що саме осмислення суті та характеру взаємодії цих, на перший погляд, зовсім несумісних тенденцій, тільки й може вказати на справжні першопричини цілого ряду суперечностей, що безпосередньо впливають на українсько-російські відносини в будь-якій предметно окресленій сфері їх аналізу.

Навіть поза розгорнутим дослідженням сучасних світових економічних, політичних, соціальних, культурних та ін. процесів є необхідні й достатні підстави для констатації: подібні процеси, по-перше, іманентно зумовлені, по-друге, практично можливі, ефективні й доцільні, бо грунтуються на усвідомленому прагненні до дедалі тіснішої міждержавної інтеграції. Отже, економічне, політичне, соціальне, культурне і т.п. зближення держав є так само об’єктивно та суб’єктивно зумовленою тенденцією сучасного суспільно-історичного розвитку.

На практиці наведена теза означає, що і держава, і суспільство (в межах певного державного устрою) в особі своїх легітимних представників дедалі більшою мірою свідомо відмовляються від суверенних економічних, політичних, соціальних, культурних і т.п. прав. Власне кажучи, інакше і бути не може, враховуючи, що саме й тільки відмова від подібних прав зумовлює можливість уніфікувати міждержавні та міжсуспільні економічні, політичні, соціальні, культурні та ін. зв’язки для налагодження не скутих жорсткими кордонами держав і суспільних устроїв виробничих (у широкому розумінні) циклів.

Однак подібна уніфікація не тільки виправдана, але й необхідна з позицій критерію ефективності виробництва (в широкому розумінні). Вона веде до того, і про це також варто нагадати, що держава і суспільство поступово втрачають як власну економічну, політичну, соціальну, культурну та ін. своєрідність, так і власну економічну, політичну, соціальну, культурну та ін. незалежність. Разом із зазначеною своєрідністю і зазначеною незалежністю неминуче втрачається й основа, на якій базується суверенітет.

Особливо слід відзначити й підкреслити, що незалежно від позитивної або негативної оцінки цього процесу його перебіг у будь-якому випадку не можна змінити без негативних наслідків для суб’єкта міждержавних відносин, який здійснив би подібну спробу.

Певні конкретно-історичні чинники зумовили специфічну ситуацію, в межах якої домінантними у пострадянському міждержавному просторі є тенденції, які не тільки не збігаються із світовими, а й діаметрально їм протилежні.

На всій території пострадянського простору нині домінує, наприклад, неприродна для сучасного світу дедалі жорсткіших, причому тотальних, взаємозв’язків і взаємозалежностей тенденція до поступової міждержавної інтеграції, а відверто неприродна для такого світу тенденція до міждержавної дезінтеграції. Причому парадокс полягає навіть не в тому, що тенденція до дезінтеграції виявилася можливою у сучасному світі, а в тому, що тенденція до дезінтеграції виявилася, на що вказує цілий ряд чинників, хоча й неприродною, але цілком закономірною в сучасному світі.

Так, відповідно до закону “маятника”, згідно з яким будь-яка чітко окреслена визначеність у самій собі приховує чітко окреслену визначеність протилежного роду, жорстка і значною мірою примусова інтеграція республік у межах СРСР не могла не зумовити у подальшому “коливання маятника” в протилежний бік, тобто в бік дезінтеграції.

Суттєво також, що об’єктивно і суб’єктивно зумовлені труднощі переходу до ринку і пов’язані з цим “блукаючі струми” соціальних напружень не могли не зумовити, з одного боку, взаємне незадоволення відповідних посадових еліт та їх бажання розмежувати сфери відповідальності, з другого – намагання вискочити на “гребені хвилі” до вершин влади.

Не можна, нарешті, не враховувати і той загальновідомий факт, що чим громіздкішим і тому малорухомішим є утворення, яке підлягає докорінній реконструкції, тим складнішим і довготривалішим є процес подібної реконструкції. Тенденція до дезінтеграції на території пострадянського простору зумовлена також і характером кардинальних змін, які відбуваються в кожній з республік колишнього Союзу, а отже, в Україні та Росії.

Перелічені вище чинники, а їх кількість без особливих зусиль можна помножити, показують і доводять, що незалежно від емоційної напруги та міри зовнішньої переконливості доказів “за” та “проти” дезінтеграції між Україною і Російською Федерацією, нині даний процес значною мірою закономірний, і прагнення за допомогою тих або інших засобів йому перешкодити може лише ускладнити відносини між нашими країнами.

Ймовірно, що саме конкретно-історична, тобто зумовлена “одномоментним” історичним часом, специфіка визначає фактичний змістовий контекст тематичної і проблемної багатоманітності і своєрідності українсько-російських відносин на цьому етапі їх розвитку. Не менш очевидним, однак, є те, що подібна специфіка не повинна затуляти більш широкий тематичний та проблемний контекст українсько-російських відносин. Адже конкретно-історична тенденція до дезінтеграції повинна бути співвіднесена з всеісторичною тенденцією до дедалі тіснішого співробітництва і партнерства (за умови, зрозуміло, що ми прагнемо з’ясувати і прояснити справді перспективний вектор розвитку українсько-російських відносин).

Це означає, що українсько-російські відносини в будь-якому тематичному та проблемному аспектах розгляду можуть бути коректним і продуктивним чином осмислені тільки в тому випадку, якщо це осмислення матиме системний характер, що грунтується на чіткому розумінні суті суперечливих тенденцій, які зумовили подібні відносини. Більше того, розуміння суті таких тенденцій необхідне і для розробки інструментально значущої моделі розвитку українсько-російських відносин (до речі, переоцінити значення останньої навряд чи можливо, враховуючи, що поза створенням зазначеної моделі виявиться неможливим не лише довгострокове, а й короткострокове прогнозування українсько-російських відносин).

Не викликає сумнівів те, що в міру об’єктивних та суб’єктивних причин Україна нині є, за незначним винятком, пасивною стороною українсько-російських відносин у гуманітарній сфері. І в цьому немає нічого дивного.

Маючи багату культурну традицію і високий інтелектуальний потенціал (не будемо в даному випадку торкатися питання про деякі джерела і даної традиції, і даного потенціалу), Росія як суб’єкт міждержавних відносин схильна, хоч і не завжди до усвідомленої й цілеспрямованої, а все ж експансії в усіх сферах гуманітарних (утім не тільки гуманітарних) відносин. Судячи з усього, Росія цю “схильність” у найближчому майбутньому збереже – навіть незалежно від свого власного бажання або небажання. Настільки неосяжна і могутня держава іншою бути й не може, що визнають навіть і самі росіяни.

Україна, як пасивна сторона українсько-російських відносин у гуманітарній сфері, прагне, що цілком природно, усунути диспропорції, які мають місце, і надати гуманітарним відносинам з Росією форму рівноправного партнерства. Але таке прагнення збігається з визначеною вище “схильністю” Росії до усвідомленої або неусвідомленої експансії в гуманітарній сфері і об’єктивно зумовлює формування у суб’єктів міждержавних відносин, що розглядаються, різноспрямованих стратегічних орієнтирів.

Якщо для України визначальним стратегічним завданням є зміна стану речей, що склалися в аналізованій галузі відносин, то для Росії таким же завданням є (з тими або іншими застереженнями) збереження такого або подібного стану речей.

Причому справа тут зовсім не в специфічному менталітеті українців та росіян, який модно останнім часом обговорювати і з якого настільки ж модно нині виводити “справжню своєрідність” українсько-російських відносин. Якщо вже прагнути виявити витоки різноспрямованих стратегічних орієнтирів України та Росії, то слід звернутися до аналізу як деяких специфічних рис людської психіки в цілому, так і деяких особливостей існування специфічних утворень, які називаються державами.

Якщо, наприклад, держава, як цілісне утворення, не орієнтована первісно і тотально на самозбереження, в тому числі за допомогою незаперечного пріоритету власної вигоди або так званого інтересу, вона нежиттєздатна. Іншими словами, будь-яка справді незалежна держава, що прагне залишатися такою, рівною мірою прагне або до рівноправних відносин з іншими державами (ідеал цивілізованої форми відносин), або до більш або менш очевидного й істотного домінування в таких відносинах (ідеал імперської форми відносин). І ніколи жодна держава, що прагнула залишатися такою, не прагнула до відносин підпорядкування з іншими країнами.

Але в такому випадку найважливішим вихідним положенням для ціле-спрямованого формування розвитку і для осмислення українсько-російських відносин у будь-якій предметно окресленій сфері, в тому числі і в гуманітарній, є константа наявності або відсутності пріоритету в цій сфері однієї із сторін. І це природно, бо саме ця константа визначає направленість, сутність і своєрідність фактичних спрямувань суб’єктів таких відносин.

Вище ми констатували, що для Росії характерний пріоритет у сфері українсько-російських гуманітарних відносин. Але чи означає це, що українсько-російські відносини в гуманітарній сфері приречені у зв’язку з цим на довічне “тертя”, а наші країни повинні забути про багатовікову духовну спорідненість?

Поза системним осмисленням домінуючих в сучасному світі тенденцій, у тому числі й розглянутих вище, відповісти на це запитання аргументовано й переконливо неможливо. Спроби подібного роду неминуче призведуть до актуалізації давно апробованої і відомої схеми безглуздих гасел і докорів, які ні в кого з опонентів не викликають, як правило, внутрішньої потреби віддавати собі звіт у тому, яким чином ці гасла і докори поєднуються з реальністю, чи відповідають вони, наприклад, домінуючим тенденціям, що уособлюють вектор розвитку сучасної суспільно-історичної практики?

Якщо ж спробувати все це усвідомити, з’являться необхідні та достатні підстави для всебічного аналізу і меж обгрунтованості позиції України та Росії в тій чи іншій галузі гуманітарних (і не лише гуманітарних!) відносин. Крім того, позиції України і Росії в означеній сфері відносин виявляться в даному випадку і зрозумілішими, і обгрунтованішими, і передбачуванішими, тобто такими, що відповідають загальновизнаним критеріям, які високо цінуються в сучасному світі.

Незалежно, наприклад, від деякого нинішнього “нерозуміння” спрямувань один одного в гуманітарній сфері, в більш-менш віддаленій перспективі і Україна, і Російська Федерація безперечно навчаться – альтернативи цьому немає – будувати свої відносини на основі дедалі тіснішого і справді рівноправного співробітництва. Однак подібне співробітництво виявиться можливим лише як результат досягнення, яке передбачає досить тривалий період взаємної адаптації до самої думки не тільки про економічний, політичний, військовий та ін. суверенітет, але й, з чим примиритися значно складніше, про духовний суверенітет один одного.

Не тільки формально, – наприклад, у договірній формі, – визнавши останній, але цілком адаптувавшись до думки про такий суверенітет, народи України і Росії вперше матимуть можливість набути фундаментальної підстави для недискримінаційних форм духовного зближення, а отже, зближення в усіх галузях гуманітарної сфери відносин. Нині ж, як і в найближчому майбутньому, і для України, і для Росії значно вигідніше і перспективніше в межах сфери гуманітарних відносин підтримувати атмосферу певної дистанційності та доброзичливої змагальності.

По-перше, саме така атмосфера здатна справити зараз значний стимулюючий вплив на обидві сторони українсько-російських відносин і, завдяки цьому, прискорити процес їх виходу з кризи у багатьох галузях гуманітарної сфери (наприклад, у галузі освіти, культури, мистецтва, гуманітарних знань тощо).

По-друге, не слід забувати, що ефективний, а отже, доцільний і стабільний характер процесу зближення у сфері гуманітарних, як і будь-яких інших, відносин безпосередньо залежить і від того, наскільки життєздатні державні утворення, які прагнуть до такого зближення (не викликає сумнівів, що будь-які інтеграційні процеси в межах державних утворень, кожне з яких переживає серйозну кризу, здатні лише посилити останню і призвести до неконтрольованих наслідків).

Отже, в сучасних умовах саме процес цивілізованої, тобто не конфронтаційної за своєю суттю, і контрольованої дезінтеграції між Україною і Російською Федерацією в гуманітарній сфері створює оптимальні умови для налагодження в історичній перспективі тісних і продуктивних відносин. Враховуючи ряд додаткових об’єктивних і суб’єктивних чинників, саме доброзичлива змагальність сприятиме яскравому прояву вже в найближчому майбутньому в межах сфери гуманітарних відносин між Україною та Росією духовної спорідненості, що існує між народами наших країн.

Адже певні “тертя”, які нині є в гуманітарній сфері українсько-російських відносин, породжують, у чому переконує аналіз та й просто здоровий глузд, не тільки, а може і не стільки сам по собі суверенітет наших країн. Подібні “тертя” можуть спричинити:

1. Очевидне або завуальоване (але при цьому цілком усвідомлене!) невизнання подібного суверенітету і настільки ж очевидну або завуальовану (але цілком усвідомлену!) протидію йому;

2. Активно стимульоване таким невизнанням і протидією бажання будь-що досягти шуканого суверенітету.

Зникнення стимулюючого чинника невизнання і протидії усунуло б хоча і суб’єктивну, але досить істотну передумову для духовного дистанціювання в українсько-російських відносинах.

Але в такому випадку, крім аналізу об’єктивних тенденцій, що зумовлюють “рамкові” параметри дослідження і оцінки суті українсько-російських гуманітарних відносин, у процесі осмислення останніх повинні бути виділені і враховані в тому числі й чинники суб’єктивного, в першу чергу соціально-психологічного, характеру. Адже вони здатні не тільки істотно, але й визначальним чином впливати на розвиток таких відносин.

Українсько-російські відносини в гуманітарній сфері зумовлені переплетенням вельми численних і суперечливих чинників об’єктивного і суб’єктивного характеру, що значно ускладнює завдання їх теоретичного моделювання. Тим паче, що в ході такого моделювання слід брати до уваги і привхідні моменти більш-менш випадкового характеру, які нерідко позначаються на сфері українсько-російських відносин.

Є, нарешті, ще одна проблема, яку необхідно враховувати в межах методологічних підходів до аналізу українсько-російських гуманітарних відносин. Вище йшлося винятково про зовнішні чинники, які визначають характер розвитку таких відносин. Однак у будь-якій галузі міждержавних відносин наявна в тому числі й специфіка, яка зумовлена сутнісною своєрідністю предметної сфери, що лежить в основі відповідних міждержавних відносин. Причому подібна специфіка також відбивається на характері останніх.

У сфері економічних міждержавних відносин чинники об’єктивного характеру виявляються, як правило, вагомішими, ніж чинники суб’єктивного характеру (хоча винятків з цього правила чимало, вони лише підкреслюють його існування). У сфері ж політичних міждержавних відносин величезне, якщо не визначальне, значення має політична воля, тобто чинник суб’єктивного характеру. Ще більш суттєве значення даного чинника в державах, так би мовити, демпінгових демократій, тобто демократій, що сформувалися не на базі багатовікових змін у відповідному напрямі, а в результаті різких ситуативних зрушень.

Якщо ж при цьому врахувати, що сфера гуманітарних відносин у предметному плані надто неоднорідна (відмінності, скажімо, між художньою культурою, філософським і спеціалізованим гуманітарним знанням, правовими відносинами і т.п. досить істотні), то навряд чи у кого-небудь викличе сумнів факт, що продуктивний аналіз даної сфери пов’язаний з цілим рядом додаткових труднощів. З-посеред найістотніших труднощів подібного роду є необхідність формування єдиного цілісного підходу до аналізу, оскільки в іншому випадку неможливо буде відтворити і єдину цілісну картину українсько-російських гуманітарних відносин, поза якою прогнозувати розвиток останніх неможливо.

Багатоаспектний, але при цьому цілісний, а отже – системний, підхід до аналізу українсько-російських відносин можливий лише за наявності єдиного парадигмального критерію осмислення та оцінки фактичного стану таких відносин. Поза вказаним критерієм українсько-російські відносини неможливо привести до “єдиного знаменника” ані в плані, що детермінує їх суть і спрямування чинників, ані в плані їх предметного різноманіття.

Щось подібне (в переносному значенні) відбувається у тих випадках, коли виникає необхідність привести до “єдиного знаменника” або різнопланові детермінанти українсько-російських відносин, або різнопланові предметні галузі таких відносин. Адже в різних предметних галузях, так само, як і серед різних детермінант, різні критерії осмислення та оцінки. У галузі, наприклад, економіки – економічні критерії, у галузі політики – політичні і т.п. Якщо використовувати при аналізі міждержавних відносин лише ці абсолютно різнопланові критерії, то ні про яку цілісну оцінку українсько-російських відносин взагалі не може йти мова.

Це означає, що необхідний зовнішній, стосовно осмислюваного і оцінюваного, критерій осмислення та оцінки. Подібним же критерієм може бути в розглядуваному випадку лише певна ідеологема, яка в концентрованому вигляді репрезентувала б собою зовнішній для українсько-російських відносин орієнтир. Зіставлення розглядуваних міждержавних відносин з таким орієнтиром дозволило б належним чином і осмислити, і оцінити суть, а також характер і вектор розвитку таких відносин у найближчому історичному майбутньому.

При цьому наріжними точками шуканої “мережі координат” цілком можуть служити, як показує аналіз, три базисні форми самоідентифікації людини, а саме:

• форма індивідуальної самоідентифікації людини як форма усвідомлення і конституювання індивідом себе суб’єктом життєдіяльності, здатним оволодівати предметно розгорнутим багатством людського світу;
• форма суспільної самоідентифікації людини як форма усвідомлення і конституювання індивідом себе представником соціуму, належність до якого створює і оптимізує необхідні зовнішні умови, які детермінують можливість опанування предметно розгорнутим багатством людського світу;
• форма громадянської самоідентифікації людини як форма усвідомлення і конституювання індивідом себе представником держави, що виступає гарантом збереження та оптимізації умов, які детермінують можливість і опанування предметно розгорнутим багатством людського світу.

Внаслідок виділення наведених базисних форм самоідентифікації людини і використання їх як наріжних точок формування “мережі координат”, у рамках якої відбувається аналіз та оцінка будь-яких емпіричних параметрів прав і свобод особистості, не тільки створюються необхідні системні передумови для вироблення дійового теоретичного інструментарію дослідження всієї сфери гуманітарних відносин, а й, головне, встановлюється парадигмальний наднаціональний критерій тотального “градуювання” останніх.

Використання ж подібного універсального критерію з самого початку визначає багато виграшних з позицій національної безпеки України та ефективності аналізу українсько-російських гуманітарних відносин моментів (причому, треба підкреслити, далеко не тільки кон’юнктурного плану). До найістотніших моментів такого роду належать:

1. Той факт, що постановка практично будь-якого проблемного питання з позицій не просто чинника “прав і свобод” людини, а конкретної “мережі координат” трьох базисних форм її самоідентифікації, вказувала б на появу довгоочікуваної ідеологеми, здатної перетворитися на загальнонаціональний орієнтир реформування всіх сфер життєдіяльності людини (враховуючи, наприклад, що відмова від подібної ідеї означала б невизнання визначальних критеріїв громадянської демократичної держави, в основу функціонування якої покладена домінанта Людини, в тому числі домінанта прав останньої на опанування предметно розгорнутим багатством людського світу, дана ідея скоріше за все була б рівною мірою підтримана і “правими”, і “лівими”).

2. Постановка будь-якого проблемного питання з означених вище позицій вказувала б на те, що Україна висуває і прагне утвердити універсальну загальнолюдську ідею, яка розвиває, конкретизує і переводить у суто практичне русло ідею прав і свобод людини (а це означало б, що в галузі перспективних загальнолюдських ідей Україна здобуває підстави претендувати на передові позиції у світовій табелі про ранги).

3. Постановка будь-якого проблемного питання з означених вище позицій опосередковано вказувала б, що держава, яка використовує критерій трьох базисних форм самоідентифікації людини, є не тільки демократичною за своєю суттю, а й усебічно функціонально орієнтованою на блага громадян, які її представляють.

4. Постановка будь-якого проблемного питання з означених вище позицій, розглядувана в контексті гуманітарних відносин між Україною і Російською Федерацією, давала б підставу аналізувати це проблемне питання в межах стійких, позитивних, які не піддаються дрібним кон’юнктурним міркуванням, і цілком певних критеріїв, а це і прямо, і опосередковано сприяло б формуванню позитивного іміджу України як в очах світового співтовариства, так і в очах власне представників Російської Федерації.

Можливість же досягнення перелічених результатів уже сама собою цілком виправдовує їх конституювання як мети, що здатна до того ж відбивати конкретно-історичну своєрідність змістових акцентів зовнішньої і внутрішньої політики держави.