Як би ми не оцінювали сучасний стан і перспективи українсько-російських відносин, важко уникнути усвідомлення їх глибинного характеру. У будь-яких аспектах та вимірах очевидно, що характер та можливий сценарій розвитку цих відносин впливатиме не просто на ситуацію в регіоні, але значною мірою обумовить “картину світу” початку нового тисячоліття. Ця глобальність не є риторичним перебільшенням або даниною гігантоманії, яка притаманна новоствореним державам. Навпаки, вона випливає з об’єктивних обставин, у яких склалися сучасні українсько-російські відносини, де не останню роль відіграють територіальні масштаби наших країн, їх європейська та євразійська географічна приналежність. Справді, у геополітичному аспекті вже сам факт відділення України від Росії є, можливо, найвагомішим геополітичним зсувом другої половини XX сторіччя, який кардинально змінює баланс сил на Євразійському континенті. В аспекті політичному будь-яка дестабілізація чи конфлікт у цих відносинах може викликати катаклізм з катастрофічними наслідками для всіх країн світу (так, проблема Криму, у вирішенні якої зацікавлено багато держав, є лише конкретним проявом цієї політичної глобальності).

Згадане культурне різнобарв’я багатьох форм культурних синтезів, впливів, відштовхувань, які характерні для складної історії співвідношення та діалогу українського та російського культурних принципів, підводить до думки, що ігнорування гуманітарних вимірів українсько-російських відносин на догоду сьогоденній політичній кон’юнктурі може призвести до катастрофічних збитків в українсько-російській культурній “екології” (причому йдеться не тільки про українську культуру, але також і про російську). На жаль, існують спрощені культур-ідеології, що обслуговують локально-тактичні намагання певних політичних кіл, згідно з якими українсько-російські відносини як культурний феномен, як складний і водночас плідний діалог культур взагалі не існують. Дуже умовно ці культур-ідеології можна звести до двох основних моделей – моделі абсолютної тотожності (поширена серед певної частини російських теоретиків і політиків) і моделі абсолютної відмінності (поширена серед євроцентристськи орієнтованих українців).

Модель абсолютної тотожності спирається на факт відсутності дійсно виявлених етнічних, мовних (спорідненість української і російської мов, російськомовність значної частини українського населення), релігійних (переважання православ’я), культурних (досвід багатовікового спільного проживання у рамках загальної державності) відмінностях. Ця модель допускає невизнання України як суверенної держави, характеристику Біловезьких угод як “злочинних”, відділення України як розкол Росії і як результат підступу певних сил, що прагнуть послабити останню.

Модель абсолютної відмінності вводить постулат про повну етнічну нетотожність українського і російського народів, про фундаментальні відмінності в національному характері, про несхожість культурних традицій (тут може бути використана версія про арійсько-трипільські корені українців на противагу азіатсько-татарському “варварству” росіян) і принципів державного будівництва (волелюбність і демократизм українців та російська споконвічна “імперскість” і тоталітаризм). Кінцевий висновок передумови абсолютної відмінності зводиться до ідеї того, що нібито Україна являє собою форпост європейської цивілізації і має до Росії таке відношення, як Культура до Варварства, а тому тільки союз з НАТО та Європою може стати надійним гарантом на шляху до прогресу і процвітання.

Таким чином, у рамках моделі абсолютної тотожності українсько-російські відносини виявляються у принципі неможливими, оскільки їх кінцева мета може складатися лише в реінтеграції і якомога скорішому возз’єднанні з “історичною батьківщиною”, тоді як у межах моделі абсолютної відмінності ці відносини просто непотрібні.

Збірник статей “Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір” є першою спробою розробки науковцями Національного інституту українсько-російських відносин концепції, вільної від ідеологічних міфів моделей абсолютної тотожності й абсолютної відмінності, та формулювання основних принципів цих відносин, що відповідають сучасним цивілізованим нормам взаємовідносин двох суверенних держав. Незважаючи на відмінності у творчих інтересах, галузях знань, методологічних уподобаннях авторського колективу збірника, усі без винятку статті пронизує єдиний концептуальний стрижень, який формулюється з різним ступенем суворості (від програмної декларативності до імпліцитного припущення). Цей стрижень можна уявити у вигляді наступного ланцюжка положень:

1. “Гуманітарні виміри” українсько-російських відносин не є риторичною прикрасою, але уособлюють сутність останніх. Ця теза ні в якому разі не є продуктом поверхового пропагандистського культуртрегерства, оскільки “гуманітарне” у даному контексті не зводиться до каталогу культурних цінностей і всього того, що прийнято співвідносити з поняттям “духовності”. Глибока дифузність української і російської мов, культур, менталітету, стереотипів соціальних реакцій та соціальної дії (особливо на сході України) зумовлює важливість усвідомленого вибору своєї національної і культурної належності, ідеологічного аспекту цього вибору або аспекту самоідентифікації.
2. Українсько-російські відносини є вирішальним чинником для цивілізованого виходу обох країн з їх комуністичного минулого. Ця теза доповнює і розвиває глибоке положення З. Бжезинського про те, що без України Росія має шанс стати демократичною державою, у протилежному випадку Росія такого шансу не має. Тобто, тільки визнання державних суверенітетів України та Росії, побудова українсько-російських відносин як відносин політично автономних суб’єктів може служити передумовою демократичних перетворень в обох країнах.

Концепція, яка червоною ниткою проходить крізь усю збірку, полягає у визнанні необхідності ставлення до незалежності України як до об’єктивного факту, тобто ця незалежність є наріжним каменем налагодження будь-яких міждержавних відносин і будь-якого аналізу цих відносин. Категорія “дружби”, під егідою якої було підписано договір між Україною і Росією, зможе розірвати з прорадянським патерналізмом та наповнитись сучасним цивілізованим змістом тільки за умов визнання взаємного державного суверенітету.

3. Культури України і Росії генетично споріднені, але не тотожні, їх взаємовідносини можуть бути описані у вигляді складної діалектики взаємних впливів і взаємних відштовхувань. У статтях збірника фіксуються різноманітні аспекти відміченої схожості і відмінності. Аналізуються відмінності російської та української національних ідей, а також нюанси російської і української месіаністської свідомості, при цьому робиться акцент на спільності космопланетарної традиції, властивій українській і російській культурам, що реалізувалася у двох найбільших центрах – Києві та Москві.

У рамках цієї діалектики виробляються методологічні настанови вирішення більш локальних, але надзвичайно актуальних проблем державного і культурного будівництва в сучасній Україні – проблеми взаємовідносин російської та української мов, проблеми російської культури в Україні, проблеми співвідношення між російською ідентифікацією в культурно-мовному аспекті і українською ідентифікацією в аспекті державному. Усі ці проблеми ще далекі від свого вирішення, однак зважені підходи, вироблені авторами статей збірника, вже складають вагому методологічну альтернативу замкнутому колу опозиції “український націоналізм-русифікація”, наприклад, важливою альтернативою “моделі витіснення” російської мови і російської культури, що пропагується у середовищі українських націоналістів, виглядає стратегія збалансованості, яка полягає у збільшенні конкурентоспроможності української культури в умовах сучасної “культурної поліфонії”.

Таким чином, гуманітарний вимір українсько-російських відносин має багаторівневий характер, складові частини якого можна умовно поділити на ідеологічні та універсально-культурні. До перших належать аспекти державної, мовної, культурної ідентифікації та взаємної культурної рецепції, тобто рівень масової свідомості та національної психології. Урахування згаданих аспектів гуманітарного виміру дає підстави намітити контури нового підходу, вільного від міфологізаторських нашарувань російської великодержавної ідеології, українського націонал-патріотизму, міфу неосоюзної інтеграції, штучної альтернативи “Росія – НАТО” для вибору шляху подальшого політичного самовизначення України.

Щодо універсально-культурних аспектів гуманітарного виміру, тобто сфери культурних цінностей, то матеріали збірника красномовно свідчать про те що, незважаючи на певні культурні розбіжності, різницю в основах релігійного месіанізму, принципів державотворення, технології соціально-політичної дії, українсько-російська культурна спадщина спирається на спільні глибинні архетипи, має єдине коріння, спільне загострене відчуття зв’язку Людини і Природи, Історії та Космосу. І втрачати цю спадщину було б політичним безглуздям. Тому пафос більшості статей збірника полягає в акцентуванні того положення, що за прагматичним аспектом українсько-російських відносин не можна забувати про світоглядні універсалії, вічні культурні цінності, які з’єднують два великі народи.