С.І. ПИРОЖКОВ

Україна і Росія самою історією приречені на тісне співробітництво – тут і географічне сусідство, і спорідненість народів, і величезна кількість людей однієї національності, які проживають на території іншої держави, і надінтегровані економічні зв’язки, і багато іншого. Розвиток доцільних зв’язків і відсікання фальшивих, створення надійного міждержавного механізму сталих взаємовигідних відносин мають стати вихідними засадами в політиці Української держави щодо Російської Федерації.

Долі обох країн були завжди тісно пов’язані, але в сучасному світі їх інтереси різняться. Настав момент, коли вони повинні йти своїми шляхами, хоча й до однієї мети – до демократичного ринкового суспільства. Тому можна сподіватися, що економічні, політичні, культурні стосунки України з Росією будуть розвиватися цивілізованим шляхом, якщо тільки там або тут не візьмуть гору радикально-націоналістичні сили або сили відверто проімперського гатунку.

Отже, характер нинішніх російсько-українських взаємин, а тим більше переплетіння інтересів та історичної долі обох народів, роблять реальною можливість подолання шовіністичних тенденцій, встановлення добросусідських відносин, рівноправного партнерства. Це особливо важливо зараз, коли вирішення економічних проблем набуває першорядного значення для становлення України як незалежної держави.

Відносини між Україною та Росією в гуманітарній сфері надто часто потіснюються на другий і навіть на третій план, порівняно з їх економічними, політичними та військово-політичними відносинами, що вже перетворилося на звичайне і малопомітне явище. На фоні, наприклад, відомих колізій, пов’язаних з поставками до Росії українського цукру, укладанням українсько-російської “Великої” угоди та домовленостями щодо розподілу Чорноморського флоту, проблема, скажімо, переміщення культурних цінностей, як і всі інші проблеми гуманітарного профілю, відходять у затінок і постають у ролі чогось відверто другорядного.

Навіть побіжний аналіз переконує, що галузь гуманітарних відносин між Україною та Росією у тривалому плані є не лише суттєвою, але, значною мірою, й визначальною. Причому, визначальною ця галузь є, разом з тим, і для економічних та політичних відносин між нашими країнами. Адже успіхи чи прорахунки в економічній або політичній галузях цих відносин не просто не самоцінні. Вони принципово не можуть бути самоцінними, оскільки справжній смисл і значимість ці відносини набувають не самі собою, не з позицій абстрактної вісі координат якихось економічних та політичних “перемог” чи “поразок”, але з позицій того фактичного впливу, який вони справляють на життя реальних людей, а отже й знаходять безпосереднє відображення в гуманітарній галузі.

Інше питання, що, не залишаючи поза увагою визначальний характер гуманітарних відносин, ми, певна річ, не лише маємо право, але й зобов’язані виділяти та всебічно досліджувати всю багатющу “палітру” як детермінант українсько-російських відносин, так і предметних галузей, якими ці відносини представлені. Тим більше, що нерідко питання гуманітарного і позагуманітарного характеру так тісно взаємопов’язані, що сама їх диференціація виглядає досить штучно. Хіба згадана вище проблема переміщених культурних цінностей не включає цілком природно економічний та політичний аспекти її розгляду? Думається, що включає.

На порозі ХХІ століття надзвичайно важливо усвідомити масштаби і значимість українсько-російських відносин як геополітичного фактора, який впливає на процеси, що відбуваються у світі – від формування загальноєвропейських і трансатлантичних систем безпеки до протікання інтеграційних і дезінтеграційних процесів на пострадянському просторі. Так, ситуація, що склалася після “холодної війни”, належним чином не сприяла зміцненню миру та безпеки народів. Крах світової соціалістичної системи не міг не породити своєрідний “бархатний” переділ світу, який за певних умов цілком здатний втратити, як показали події в Югославії, свій “бархатистий” характер. При цьому не викликає сумнівів, що саме стан українсько-російських відносин може істотно впливати на стабілізацію (або ж дестабілізацію) ситуації і в регіоні, і в світі.

Проте, не менш важливо з’ясувати й те, як від стану українсько-російських відносин значною, якщо не визначальною мірою залежить становище в кожній з наших країн. Те, що Україна і Росія є незалежними державами зовсім не означає того, що вони не залежні одна від одної, володіють якоюсь певною самодостатністю. В сучасному світі подібною самодостатністю не володіють і принципово не можуть володіти держави, у яких була тривала спільна, так би мовити, філогенетична (родова) і онтогенетична (прижиттєва) історія. За таких умов ледве чи не самі напрошуються як мінімум дві принципово важливі констатації. По-перше, галузь українсько-російських відносин без сумніву є – і, настільки ж без сумніву, залишиться такою у найближчому майбутньому – головною в спектрі відносин України з іншими країнами. По-друге, саме в межах українсько-російських відносин і за їх допомогою Україна здатна найшвидше і найефективніше самоутвердитися як незалежна держава.

Відстоювання рівноправності у стосунках з Росією є, таким чином, головним завданням не тільки в економічній, політичній, військовій, а й, безумовно, в гуманітарній сфері відносин України з Російською Федерацією. Разом з тим, це завдання не тільки здатне безпосередньо вплинути, але й безпосередньо впливає на весь спектр українсько-російських відносин взагалі, а тому заслуговує на першочергову увагу в контексті розглядуваних питань.

З наведених констатацій безпосередньо випливає аналіз стану українсько-російських відносин, а також причини, що здатні фактично зумовити або опосередкувати зміни цього стану в той чи інший бік, визначити пріоритетні сфери державних інтересів України у довготривалому плані. В короткотривалому ж плані принципово важливим питанням є те, що треба, доцільно і необхідно зробити, щоб стан українсько-російських відносин послідовно та неухильно покращувався, сприяв добробуту й процвітанню наших країн?

Загальне тло взаємовідносин України з Росією визначене геополітичним становищем країн, а також історичними, економічними, військово-політичними, культурними, етнодемографічними вимірами. Обидві країни можна віднести до найбільших європейських держав, але їх особливість полягає в тому, що Росія разом з тим є також і світовою державою і не тільки у Євразійському геополітичному просторі з притаманними цьому статусу особливими інтересами, тоді як Україна є виключно європейською регіональною державою, тобто її власні національні інтереси виявляють себе через призму загальноєвропейських інтересів.

З цілої низки досить суттєвих причин, – деяких з них ми вже торкалися, – не викликає сумніву, що для України вкрай нерозважливо ставати в позу щодо Росії і робити ставку виключно на Захід. Оптимальний варіант для України – найтісніші контакти як із Заходом, так і з Росією для того, щоб одночасно разом наближатися до світової цивілізації та світового економічного простору. Однак подібні найтісніші контакти з Росією далеко не завжди можливі в зв’язку з тим, що існують і об’єктивні, і суб’єктивні причини, які або ускладнюють такі контакти, або навіть їм перешкоджають.

До основних чинників, що ускладнюють рівноправне співробітництво України з Росією, слід віднести такі.

З боку України: незавершеність процесу формування національної державної структури, відсутність або нерозвиненість деяких її важливих інститутів; надмірна інтеграція економіки України з народним господарством колишнього СРСР і перш за все Росії, однобічна залежність від джерел енергопостачання останньої; недостатня розвиненість почуття національної державності у свідомості значної частини населення України, недостатнє переборення комплексу меншовартості.

Проте найбільшою перешкодою на шляху становлення рівноправних міждержавних взаємин України з Росією є позиція самої Росії. Перше і, мабуть, найголовніше полягає в тому, що серед населення Росії склалося і панує уявлення про Україну як органічну частину Росії. Слов’янська належність обох народів сприяє підсиленню таких уявлень. Особливо сильні такі мотиви в Москві, котра, будучи тривалий час столицею надцентралізованої авторитарної держави, зробила все, щоб породити в масовій свідомості стереотип такого центру, якому беззастережно підпорядковані всі регіони. Достовірно те, що й зараз у Москві не усвідомлена достатньою мірою нова реальність, і колишні республіки так чи інакше сприймаються окремими політичними елітами як частини однієї країни, а не в якості незалежних держав.

Друга обставина полягає в тому, що після ейфорії, викликаної перемогою в серпневому (1991 р.) путчі, російські демократи поступово усвідомили величезні втрати, які пов’язані з розвалом СРСР. Якщо Україна та інші республіки здобули незалежність і право вільно розпоряджатися нею, то Росія (що прикривалася вивіскою СРСР) фактично втратила величезні території, майже половину населення, виявилася відгородженою від Заходу ще одним поясом держав (Україна, Білорусь, країни Балтії) і, отже, по суті втратила статус наддержави.

Усвідомлення цих реалій не може не викликати шовіністичних настроїв у Росії, що є прямою загрозою і для самої Росії, і для колишніх республік СРСР, і для миру в усьому світі. Причому, якщо раніше шовіністичні настрої були притаманні переважно консервативним силам Росії, то зараз і ті, що називають себе націонал-демократами, дедалі більше схиляються до цієї позиції. У перспективі ж не виключено їх зближення, а то й об’єднання на засадах націонал-патріотизму. До речі, подібні настрої дедалі вагоміше впливатимуть на керівництво Росії, тим більше, що справді демократичний прошарок там незначний і нестійкий.

За таких умов неявною, але, безперечно, головною метою політики Росії є прагнення її втримати Україну в полі свого впливу, зберегти реальні важелі тиску на неї. Реалізується таке прагнення ненасильницькими методами, що, проте, не виключає можливості нанесення несподіваних “уколів” – різких, відносно короткочасних заходів та дій, спрямованих проти України як суверенної держави.

Окрім об’єктивних чинників, на взаємовідносини України та Росії впливають і, безперечно, впливатимуть у майбутньому суб’єктивні фактори і, насамперед, розстановка сил в елітних частинах суспільства. З цього приводу слід відзначити, що між Україною і Росією є істотні відмінності з точки зору наявності та стану в них елітних груп. Росія майже повністю успадкувала такі групи з колишнього СРСР. Останні ж мали багату історію та значний досвід функціонування на загальнодержавному рівні. Ця еліта також підтримує протягом тривалого часу тісні контакти з елітними групами інших держав. Тобто, вона більш-менш органічно вплетена у світову еліту. В стосунках з Україною, як і з іншими колишніми республіками СРСР, значна частина російської еліти не відійшла від позиції зверхності й відчуття переваги.

Еліта Росії неоднорідна. Її можна класифікувати за різними ознаками. З точки зору взаємовідносин України та Росії слід констатувати широкий спектр поглядів і позицій – від елітних груп, що насправді визнають існування Української держави і усвідомлюють необхідність дружніх рівноправних міждержавних взаємостосунків, до тих, хто вважає Українську державу випадковим і тимчасовим явищем і готовий піти на будь-які кроки, в тому числі й насильницькі, щоб ліквідувати цю “історичну випадковість”.

Щодо еліти в Україні, то вона значно поступається російській як у кількісному, так і в якісному відношеннях. Не будучи упродовж тривалого часу самостійною державою, Україна не мала можливості випестувати повноцінний елітний прошарок, тому вона має недостатню кількість людей, здатних мислити і діяти в загальнодержавному та світовому масштабах. Українська еліта ще не позбулася до кінця почуття меншовартості порівняно з російською, хоча дається взнаки це почуття іноді зовсім у протилежному – в намаганні продемонструвати власну перевагу.

В Україні можна виділити дві більш-менш значні елітні групи: одна сформована з колишніх керівних працівників (багато хто з них і сьогодні причетний до управлінської діяльності), інша – рекрутована з противників попереднього режиму. Остання включає як діячів, що переслідувалися в радянські часи, так і тих, хто активно співробітничав з радянською владою, але на певному етапі змінив цю позицію. У питанні відносин з Росією перші займають більш реалістичні і прагматичні позиції, другі – часто абсолютизують значення національної ідеї в українському державотворенні і страждають певним романтизмом і невиваженістю в декларованих заявах.

З огляду на відносини з Росією, українську еліту можна поділити також за регіональною ознакою. Якщо, наприклад, східноукраїнські діячі мають відверто проросійські настрої, то західноукраїнські – проєвропейські орієнтації.

Не дивно тому, що нинішній стан українсько-російських відносин має подвійний характер, причина чого ховається у феномені “залишкової ідеологізації”. З одного боку, можна було б прослідкувати настрої національного романтизму та провінційного конформізму, а з іншого – без зусиль проглядається московський комплекс ставлення до України як до “молодшого брата”.

Таким чином, з викладеного вище випливає, що галузь українсько-російських відносин детермінована багатьма найрізноманітнішими факторами. Причому ледве чи не найбільш “слизька” галузь таких відносин – це неготовність як українських, так і російських владних еліт визнати одне в одному рівноправних партнерів, відносини між якими можуть будуватися лише на засадах взаємної зацікавленості, а значить, на засадах взаємної поваги та добросусідства.

Давно відомо: для того, щоб тебе поважали, треба поважати самого себе. Якщо людина не має почуття власної гідності, її гідність ніхто не визнає. Але якщо людина не має почуття громадянської гідності, її гідність громадянина країни також ніхто не визнає. Невизнання ж гідності громадянина країни означає не просто невизнання громадянської гідності. Таке невизнання є невизнанням гідності самої країни.

Іншими словами, для того, щоб з Україною в якості однієї з найбільших держав Європи належним чином рахувались, необхідно, перш за все, щоб її громадяни мали громадянську гідність, тобто повагу до самих себе як громадян України. Подібна ж гідність може сформуватися лише в процесі консолідації українського суспільства, набуття ним іманентної (внутрішньої) цілісності. При цьому природним і суттєвим видається питання, по-перше, про те, що являє собою подібна іманентна цілісність суспільства і якими зовнішніми формами вона представлена; по-друге, про факти, здатні стимулювати процес консолідації нашого суспільства.

Проблема згуртування нації, суспільства в перехідні періоди їх розвитку – одна з найважливіших і найскладніших. Власне, сам процес зламу старих економічних, соціальних і політичних структур, усталених зв’язків і відносин між різними соціальними верствами населення є наслідком порушення балансу їх інтересів та рівноваги відповідних сил, що відображали й захищали ці інтереси. Старі принципи суспільного устрою й пропорції їх співвідношення та взаємодії вже не відповідають новим реаліям суспільного життя, що й призводить до певних зрушень, дисбалансу в усіх його галузях. Для поновлення рівноваги необхідно звернутися до таких консолідуючих ідей, регулятивних принципів, норм і цінностей співжиття громадян, які є значимими для переважної більшості населення, унеможливлюючи водночас деструктивну діяльність невдоволених.

Суспільство вважається більш-менш консолідованим, якщо внутрішні зв’язки між окремими його елементами (класи, соціальні групи, окремі особи) значно сильніше пов’язані між собою, ніж ті, що поєднують їх із зовнішніми структурами. Ідеями, що здатні консолідувати суспільство, тобто значно сприяти посиленню його внутрішньої єдності, можуть бути:

Ця остання ідея є найприйнятнішою в цивілізованому світі, бо стимулює внутрішній потенціал нації при розгортанні взаємовигідних комунікацій з усім світом і таким чином сприяє поліпшенню добробуту як нації в цілому, так і окремої людини. Саме ця ідея після проголошення Україною незалежності та створення власної держави постала перед нашим суспільством як найактуальніша і, водночас, як найскладніша. Питання загострюється ще й тим, що консолідуюча ідеологія ще тільки розробляється, вона не стала набутком суспільства. Йде пошук принципів, норм, цінностей, які можуть бути підгрунтям, основою і, водночас, стимулом соціального прогресу українського суспільства.

Як відомо, кожна історична епоха рано чи пізно формує якийсь вихідний, основоположний принцип, що відображає її сутність і згодом розгалужується в цілу систему регулятивних установок суспільного життя. До тих пір, поки такий принцип не буде взято на озброєння, суспільство приречене на безплідне борсання у сфері випадкового емпіричного досвіду, дедалі глибше буде занурюватись у трясовину невирішених проблем.

Подібний стан суспільства німецький мислитель І.Г. Фіхте влучно назвав “епохою марної свободи”. Це такий стан країни, коли всі мають можливість висловлювати свою думку, але ніхто не знає, з якого боку підійти до розв’язання невідкладних справ. Політичні сили й окремі лідери, які не знайомі з науково обгрунтованими принципами організації суспільного життя, змушені спиратися лише на емпіричний досвід, який, як відомо, є дуже хиткою основою.

І якщо після проголошення державної незалежності України та вибору нашою країною демократичного шляху розвитку, дія ряду фундаментальних принципів тією чи іншою мірою вже відновлена, насамперед таких, як самовизначення нації, ідейний і політичний плюралізм, свобода совісті, то в найголовнішому – в забезпеченні гуманізму, соціального і духовно-культурного прогресу, демографічного й екологічного виживання, тобто саме в гуманітарній галузі, спостерігаються, навпаки, зворотні, деструктивні, руйнівні тенденції, що стимулюють процес дезінтеграції суспільства.

Держава – для людини, а не людина – для держави! Держава – це лише засіб самореалізації особистості кожного громадянина, а не самоціль, в ім’я досягнення якої можна жертвувати інтересами й самим життям мільйонів людей. Завдання держави полягає в тому, щоб забезпечити кожному індивідуумові рівні умови для творчої праці, реалізації своєї духовності, створити відповідні умови для нормального життєвлаштування. До цього й повинне прагнути суспільство.

Свого часу основоположники марксизму-ленінізму проголосили гуманізм одним з наріжних каменів свого вчення та основною метою нового суспільства, що виражалася в девізі “Все в ім’я людини, для блага людини”. Однак “соціалістичний гуманізм”, який почали впроваджувати в життя більшовики після Жовтневої революції засобами диктатури, насильства, репресій, виявився повною протилежністю гуманізму як такому. Мільйонами життів заплатили радянські народи за спробу побудувати “світле майбутнє”. Однак, воно не настало і не могло настати, оскільки суперечило загальноцивілізаційним законам, принципам і нормам суспільного розвитку.

Водночас західні демократичні суспільства, зустрівшись із значними труднощами, скажімо, в умовах великої депресії 30-х років, дедалі послідовніше звертаються до гуманістичних ідей і цінностей задля подолання кризи і проведення реформ. Після Другої світової війни в найрозвинутіших країнах Заходу поступово почалася широкомасштабна гуманізація суспільного життя. Дедалі більше членів людської спільноти піднімаються до розуміння того, що кожне людське життя унікальне й неповторне, що воно самоцінність і ніхто – ні політики, ні держава, ні весь людський рід – не має права розпоряджатися ним на свій розсуд. Кожна людська воля суверенна, рівноцінна всім іншим і повинна мати рівні можливості для самореалізації.

Зрозуміло, що досягти такого стану в повному обсязі суспільство ніколи не зможе. Але прагнути до цього воно має постійно.

Сьогодні в Україні гуманізм як принцип суспільного розвитку теоретично мало розроблений і на практиці не достатньо піднятий до рангу державної політики. Тому про нього не може бути й мови як про життєву реальність. Зараз наше суспільство украй дегуманізоване. В ньому поки що панує жорстокість, насильство, свавілля, дух гендлярства. Все продається й купується, людська особистість, гідність та й саме життя людини здебільшого ставиться в ніщо.

Окремі острівці традиційної народної доброчинності не можуть, зрозуміло, протистояти лавині духовного й соціального виродження. В суспільстві накопичується взаємна ненависть, яка може перерости на боротьбу всіх проти всіх: одних верств населення проти інших, громадян проти владних структур, останніх поміж собою тощо. Подальша дегуманізація суспільства неминуче призведе до його саморуйнації, самознищення. Запобігти ж цьому можна лише одним шляхом – якомога тісніше прив’язувати позагуманітарну галузь до гуманітарної, а останню вибудовувати за загальнолюдськими гуманістичними цінностями, тобто тими цінностями, до яких прагне будь-яка нормальна людина і які завдяки цьому можуть виступити ідейною платформою консолідації суспільства.

Внутрішнім мірилом свободи суспільства є соціальна справедливість. Справедливість можна визначити як відповідність винагороди індивіда його внеску в розвиток суспільства, в задоволення загальних потреб. (У негативному плані вона означає відповідність покарання скоєному злочину). Залежність індивіда від суспільства зовсім не є обмеженням його свободи. Навпаки, тільки в такому справедливому зв’язку з цілим його свобода з абстрактного принципу перетворюється на конкретний факт, емпіричну дійсність. Слід пам’ятати, що індивідуальне, особисте, приватне – це частка загального, громадського. Жодна людина не може існувати інакше, як привласнюючи певну частину створеного іншими, спираючись у своїх вчинках на загальне надбання.

В суспільстві, де панує соціальна справедливість, держава і громадянин перебувають у прямій залежності: чим більше громадянин віддає своїх сил і здібностей державі, тим на більшу винагороду він може розраховувати. Щоб багато брати – треба багато віддавати! Порушення цієї пропорції з боку індивіда – це злочин, який має каратися законом та засуджуватися мораллю. Порушення її з боку держави свідчить про втрату нею легітимного характеру, загнивання цього організму. Держава, яка не здатна забезпечити громадянину винагороди, адекватної його внеску (якщо, звичайно, відсутні зовнішні причини: війна, стихійні лиха тощо) не має права на існування. Як і держава, яка дозволяє своїм громадянам одержувати блага, що не відповідають їх особистому внеску.

У справедливому суспільстві єдиним мірилом соціальної ваги кожного громадянина є його особиста праця. Ще на зорі зародження капіталізму протестантська етика, що виступила духовною основою буржуазного ладу, ретельно обгрунтувала догмат про професію-покликання. Наполеглива праця, націлена на виконання своїх професійних обов’язків, оголошувалася найбільшою після віри доброчинністю. Вільна праця вільних громадян – основа справедливого суспільного устрою.

Суспільство, в якому панують свобода і соціальна справедливість, внутрішньо стабільне і зовнішньо могутнє. Наполеглива праця всіх його працездатних громадян, по-перше, створює необхідні для життя матеріальні і духовні блага, забезпечує добробут народу; по-друге, надає можливість самореалізації кожному члену суспільства, вияву його здібностей, розкриття всього багатства особистості й тим самим ствердження її гідності; по-третє, сприяє формуванню в громадян почуття спільності, причетності до долі своєї країни в цілому, почуття відповідальності за кожного співвітчизника.

В такому суспільстві громадяни перестають дивитися на своїх співвітчизників як на засіб задоволення егоїстичних інтересів, сприймають один одного як рівних собі, своїх спільників. Формується взаємоповага, з’являється потяг робити добро людям, підтримувати слабших, турбуватися про немічних. Суспільство поступово гуманізується. Шлях цей складний і тривалий. Але альтернативи йому немає. Україна мусить його пройти аби не залишитися на задвірках історії.

Так от, в міру чи то історичної можливості, чи то історичної необхідності – в даному випадку це не принципово, – в Європі виникла й існує держава на ймення Україна. І як би ми не інтерпретували даний факт, – чи то історичний казус, чи то як історичну закономірність, – головне, що він є реальністю. Причому, якщо ми хочемо, щоб ця реальність була, про що часто забувають, реальністю нашого власного існування, несла народу України радість і добро, то варто її осмислити з позицій, перш за все, тих основоположних факторів, про які йшлося вище.

Сукупність об’єктивних і суб’єктивних причин призвела до того, що ми “маємо те, що маємо”. Ми межуємо з величезною та могутньою державою, з якою нас пов’язують надто суперечливі відносини практично в усіх можливих галузях. З часом логіка суспільно-історичного розвитку звичайно ж розсудить і русофобів, і русофілів, і “правих”, і “лівих”. Але поки цього не сталося, ми зобов’язані рахуватися з реальністю і робити все можливе для того, щоб шукане “з часом” настало. Якщо ми не зможемо цього досягнути, нам не буде кому робити претензій.

Україна – суверенна незалежна держава і такою й залишиться в майбутньому. Це означає, що добробут народу України безпосередньо пов’язаний з результатами державного будівництва, тобто тією мірою, якою ми зможемо створити процвітаючу державу. Одначе створити процвітаючу державу можна лише за чіткого духовного самовизначення народу. Лише тією мірою, якою ми самоідентифікуємось як народ України, ми станемо такими. Лишень тією мірою, якою ми станемо такими, ми перетворимося на справжніх господарів своєї землі. Лишень тією мірою, якою ми перетворимося на справжніх господарів своєї землі, ми усвідомимо себе такими й навчимося ставитися до своєї землі так, як до неї має ставитися господар.

Парадокс, одначе, полягає в тому, що досягнення означеної мети виявляється не лише опосередкованим, але й безпосереднім чином пов’язаним з характером відносин, що склалися в Україні з Росією.