О

О.К. ШЕВЧЕНКО

ДО ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО

СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ ТА РОСІЇ

Якщо основними запитаннями російської культури минулого століття були славнозвісні “Хто винен?”, “Що робити?”, то для України пост-комуністичної доби такими запитаннями є: “Хто ми?”, “Де ми перебуваємо?” та “В якому напрямку прямуватимемо?”. Саме з відповідями на ці запитання пов’язувався конкретний сценарій і, власне кажучи, сама міфологема відродження. Взагалі парадоксальність посткомуністичної ситуації полягає в експансії міфологічної свідомості, зниженні критичної рефлексії щодо найновітнішого “Новоязу” та його поширених концептуальних утворень. Відверта наївність пропагандистського міфу радянських часів народжувала критичну дистанцію між сферою публічного слова та здоровим глуздом повсякденного життя. Зараз ця дистанція зникла, і основні стереотипи “мови влади”, які віддзеркалюються в засобах масової інформації, виступають водночас не тільки основними концептуальними принципами політологів, але й основними аксіомами масової свідомості. Ці новітні міфологеми спираються на прості, зрозумілі схеми і прозорі поняття, що начебто відповідають реальності, і ця псевдоочевидність породжує їх некритичне сприйняття. Прикладом застосування подібних простих схем може бути така низка стверджень: запитання “Хто ми?” веде до історичних джерел, які свідчать, що Україна до XVII ст. належала до Європи, тому сучасне національне відродження України сприяє її возз’єднанню зі спільною європейською Батьківщиною. Щодо запитання “Де ми перебуваємо?” – цей ідеологічний принцип має зручну пояснювальну модель у вигляді “перехідного періоду” від тоталітаризму до демократії. Згідно з ідеєю перехідного періоду будь-якого типу всі недоліки суспільства пояснюються “родимими плямами” старого та нерозвиненістю нового. Суспільство розглядається у вигляді монстра, такого собі “кентавричного” сполучення старого і нового, часто-густо несумісного з усіма природними та соціальними законами. Щодо “перехідності” сучасного українського суспільства, то ця “кентавричність” відбивається навіть у політологічних термінах, в яких закладено протиріччя – “тоталітарна демократія” або “демократичний авторитаризм”. Від міфологічного стилю мислення подібний засіб термінологічного конструювання зберігає такі риси, як мовне шаманство, тобто віра в те, що оперування словом може породжувати дійсність, яку це слово відображає (М.К. Мамардашвілі називав цю особливість “мовним прискоренням”), та панування уяви й бажання над реальністю, внаслідок чого остання перетворюється на проекцію колективної свідомості або на різновид колективного марення.

Значну роль у сучасній суспільній свідомості України і Росії відіграє термінологія, що пов’язана з феноменом Європи або з тим, як цей феномен бачиться людині, яка нещодавно була радянською, – “ринок”, “демократія”, “правова держава”, “громадянське суспільство”.

Внаслідок своєї неконкретності ідеологема громадянського суспільства є найпопулярнішою серед наведених “чарівних” слів, ідеальним полем проекції бажань усіх верств населення, типовим продуктом колективної соціальної уяви про ідеальний соціальний устрій. На відміну від понять, які характеризують західну цивілізацію в різних соціально-економічних вимірах, громадянське суспільство є типовою міфологемою, оскільки відповідає всім можливим проектам справедливого суспільства. Цю особливість влучно відзначив російський політолог С.Г. Кара-Мурза – непримиренний критик упровадження принципів західної цивілізації в сучасній Росії: “Громадянське суспільство – одне з понять, яке невірно тлумачать майже всі учасники сучасного ідеологічного двобою в Росії. Інколи навіть з трибуни “патріотів” нас закликають відродити соборну і державну Росію шляхом побудови в ній громадянського суспільства. Конгрес Російських Громад – організація, в назві якої стоїть слово “громада”, також ставить за мету побудову в Росії громадянського суспільства”.

Наведена характеристика ставлення до ідеї громадянського суспільства в Росії збігається з ситуацією в Україні, де в цій же міфологемі співіснують відверто маніпулятивні ігри політичних демагогів та міленаристські сподівання масової свідомості. Для того щоб вийти за межі міфологічного ореолу, якого набуло поняття “громадянське суспільство” в посткомуністичну добу, необхідно повернутися до витоків цього поняття і виділити базові характеристики тієї гіпотетичної реальності, яка йому відповідає.

Передусім поняття “громадянське суспільство” належить до фундаментальних ідеалізацій західної політичної культури. Як найважливіша регулятивна ідея, що стимулювала розвиток західних політичних інститутів, “громадянське суспільство” як соціальний устрій ніколи не було втілено в дійсності, оскільки жодна емпірична реальність повністю не поєднується з ним і не вичерпує його змісту. Як ідеальний суспільний устрій, що реалізує ідею особистої свободи, “громадянське суспільство” не може ототожнюватись ні з ринковою економікою, ні з демократією як певним типом політичного правління так само, як не може бути зведеним до соціальних звичок та менталітету західної людини. Поняття “громадянське суспільство” передбачає такі передумови:

Атомарний індивід, що вільно переслідує свої цілі, як основний суб’єкт соціальної дії та суспільства в цілому (на відміну від колективізму традиційних суспільств).

Власна користь як кінцева мета життєвої активності цього індивіда (концепція гомоекономікуса Адама Сміта, “розумний егоїзм” французької Просвіти, утилітаризм І. Бентама).

Конкуренція як необхідний наслідок відокремленості індивідів та антитеза різним формам солідаризму колективістських типів соціуму.

Приватна власність та ринкова економіка як безпосередні економічні кореляти принципів індивідуальної свободи та конкурентних спрямувань незалежної особистості, яка шукає для себе користі.

Перетворення держави на службовий інструмент виконання волі більшості громадян, мета яких полягає в розвитку та вдосконаленні соціальних умов для самореалізації. Внаслідок цього було вироблено різні сценарії контролю держави з боку суспільства (акцентування права і закону проти необмеженого суверенітету монарха, різні версії і концепції демократії, теорії розподілу влади, ліберальні принципи laissez-faire, ідеї “мінімалістської держави” тощо).

Саме “громадянське суспільство” в контексті тих передумов є надіндивідуальною єдністю громадян, солідарність яких у ставленні до закону як соціального гаранта свободи знаходить своє відображення в концепті “всезагального інтересу”. Основна проблема неспівіснування реальних суспільств Європи та США XIX-XX ст. з ідеалом “громадянського суспільства” полягає в конфлікті між інтересом всезагальним та інтересом приватним. Реальні індивіди, які мають свою власну мету, об’єднуються в різні групи, партії тощо. При цьому дух корпоративізму зовсім не залишає місця всезагального інтересу. Внаслідок цього ситуація в сучасному західному суспільстві постійно відтворює проблему обмеження влади та її контролю з боку переважної більшості населення, оскільки Інститут демократії сам по собі не гарантує перетворення Влади у Владу Абсолютну. Наприклад, коли один з найвидатніших сучасних теоретиків лібералізму Ф. Хайєк описує ситуацію у Великобританії 50-х років, його характеристики справляють таке враження, немовби мова йде про сучасну посткомуністичну Україну. Основна теза Хайєка полягає в тому, що взаємовідносини між владою та переважною більшістю населення в умовах парламентської демократії протилежні ідеалам громадянського суспільства, оскільки в цих умовах немає механізму, який перешкоджав би перетворенню цієї влади на владу необмежену з усіма наслідками, а саме:

а) корумпованістю правлячої верхівки;

б) вимогами привілеїв владної еліти та надання привілеїв різним соціальним прошаркам та групам;

в) порушенням фундаментальних принципів соціальної справедливості у вигляді скуповування голосів шляхом задоволення вимог цих соціальних прошарків та груп населення;

г) перетворенням політичних партій на “коаліцію організованих інтересів”, а їх політичних ідеалів (тобто вираження всезагального інтересу) – в пусту риторику, яка камуфлює груповий, клановий інтерес.

Незважаючи на велику схожість англійської “тоталітарної демократії” Хайєка з сучасним посткомуністичним “демократичним авторитаризмом”, існує кілька принципових відмінностей між традиціями західної та російсько-імперської цивілізації щодо терміну “Держава – Суспільство”. Розбіжність цих традицій робить застосування ідеї “громадянського суспільства” як регулятивного соціального ідеалу взагалі сумнівним і в сучасній ситуації передчасним. Ці відмінності можна охарактеризувати так:

1. Традиція сакралізації Держави, її панування над суспільством, ієрархічна система владних структур з відповідними пільгами і привілеями.

Якщо говорити про російсько-імперський та радянський тип державності, то це явище очевидне і навіть банальне. Однак його збереження в умовах посткомуністичної “демократії” є цікавим культурним симптомом і дає можливість зробити певні прогнози щодо впровадження принципів та ознак західної цивілізації на вітчизняному грунті. В сучасній Росії ця сакралізація відмічається багатьма політологами, політичними діячами, журналістами. Наприклад, С. Ковальов констатує, що і в наш час термін “держава” є синонімом слів “Росія”, “суспільство”, “народ”. Він влучно зазначає, що сучасна “філософія влади” позбулася марксистської міфології для свого обгрунтування з тим, щоб замінити її міфологемою чистої “державності” з національним забарвленням. Викриваючи суть “державності” як чисто ідеологічного гасла, що приховує віковічне азіатсько-релігійне обожнювання держави, С. Ковальов пише: “Державність – це зовсім не тяжіння до сильної і ефективної держави. Це – щось протилежне: поганське обожнювання самодостатньої сили державної влади, яка стоїть поза суспільством і над ним”. Цей тип державності в умовах посткомунізму був визначений російським політиком Б. Нємцовим як олігархія, що значною мірою подібна до радянської системи влади такими рисами, як “монополізм, централізація економіки, контроль бюрократії над народним господарством, незначна роль або відсутність малого та середнього бізнесу і приватної ініціативи”.

Незначні відмінності між Україною та Росією як геополітичними утвореннями не можуть приховати паралелізму розвитку державних структур та ідеології їх обгрунтування. Славнозвісне гасло “державності”, яке супроводжувало перші кроки української незалежності, є безперечним свідченням цього паралелізму. Ставлення сучасної української держави до суспільства в цілому тотожне такому ж ставленню в Росії, і отже, можна цілком погодитися з думкою аналітика І. Торбакова, який, аналізуючи останні вибори в Україні, зв’язує існуючу українську політичну систему з авторитарними та етатичними традиціями Російської імперії. Сучасну ситуацію він бачить як наслідок політики “державності”, яка зумовила збереження протистояння державних інституцій і організацій і, власне, суспільства.

2. Панування колективістських моделей традиційного суспільства, що обумовлює негативне ставлення до права і закону як універсальних регуляторів соціальних відносин, розуміння держави як родини, її патерналізм у ставленні до індивіда.

Цей вузол взаємозв’язаних характеристик соціальних звичок та стереотипів масової свідомості дуже тісно пов’язаний з попереднім пунктом традиційного суспільства, культом “державності”. Саме тому в пострадянську добу основна ідея класичного лібералізму щодо мінімізації функцій держави в суспільстві, її невтручання в приватне життя індивіда отримала найменшу кількість прихильників і найбільшу непримиренну критику. Незалежного, вільного, покинутого напризволяще індивіда, який керується тільки законом, не сприймає ні інтелігент (вихований в дусі “російської” чи “української” ідеї), ні “середньостатистичний громадянин”, свідомість якого значною мірою залежить від ідеологічних штампів. Суспільство, основу якого становлять лише інститути та формально-юридичні механізми, сприймається людиною традиційного суспільства як холодне і антигуманне, позбавлене позитивних ідеалів і універсальних цінностей. Саме тому, якщо розшифрувати той фантазм, який є у мріях про формування в Росії чи Україні “громадянського суспільства”, то можна побачити ідилічний образ тотального братерства і любові, що подібний до всеосяжної Громади, де дбають про кожного і де квітуча економіка гармонійно поєднується з напрацьованими механізмами соціального захисту і соціального забезпечення, де Держава ніколи не залишить людину напризволяще. Інакше кажучи, цей продукт утопічної соціальної уяви є дивовижним гібридом між ностальгічно ідеалізованою радянською державністю брежнєвського періоду та ринковою економікою, яка повинна була б чарівною силою забезпечити фантастично високий добробут майбутнього. Очевидно, що цей масовий фантазм не має нічого спільного з “cool society” (термін сучасного австралійського політолога Мартіна Крігера) – західним інституалізованим суспільством, що відчужене від емоційного “життєвого світу” конкретної людської особистості. Оскільки юридично-правова основа є базою концепції “громадянського суспільства”, то утопічні уявлення про соціум-громаду свідчать про неадекватну рецепцію цього терміна на вітчизняному грунті.

Ось чому юридично-правові передумови “громадянського суспільства” є об’єктом усвідомленої критики професійних теоретиків, які намагаються протиставити їм місцеві традиції суспільства традиційного. Ця критика відображена в трьох принципових програмах протиставлення європейському лібералізму та ідеї “громадянського суспільства”:

а) реставрація радянської системи влади.

Незважаючи на перевагу лівих сил як в Росії, так і на нещодавніх виборах в Україні (свідчення про масову підтримку реставраційної політичної стратегії), ми маємо незначні зразки спроб побудувати цілісне теоретичне обгрунтування цієї реставрації, вільних від штампів радянського істмату і епігонських марксистських схем. Найчастіше “ліві” політики прокомуністичного гатунку органічно вписуються в загальну картину поверхової популістської демагогії без серйозних спроб розібратися в цьому історичному виборі. Цікавим винятком є праці московського політолога С.Г. Кара-Мурзи, якого ми вже цитували. Високий теоретичний рівень і аналітична точність в роботі з конкретним емпіричним матеріалом робить цю книгу помітним явищем сучасної російської політології і водночас яскравим показником трагічного безвиходу думки, яка в умовах всеосяжної кризи російського суспільства може запропонувати лише відверто ретроградну утопію. Для мети нашої статті ця праця Кара-Мурзи цікава як послідовне теоретичне заперечення ідеї “громадянського суспільства” і протиставлення останньому владних відносин, норм і цінностей суспільства традиційного типу, які, з точки зору автора, притаманні російській ментальності і були найповніше втілені в радянській політичній системі.

б) “Солідаризм” національної ідеї.

Цей тип політичного проекту є типовим прикладом утопії “третього шляху”, який відкидає крайнощі ліберального “бездуховного капіталізму” та радянського тоталітаризму, основні наголоси якого було поставлено в славнозвісному “Листі до вождів” О.І. Солженіцина.

Саме там було зроблено спробу знайти антитезу як роз’єднаності людей в європейській цивілізації, так і насильницькій солідарності радянського тоталітаризму в традиціях “російської ідеї” та російської “соборності”. Національна ідея є важливим елементом обгрунтування унікальності “третього шляху” і ціннісного романтичного акцентування місцевого колориту і місцевих традицій на відміну від культу абстрактної загальності західного юридичного мислення. В сучасній українській політичній думці спроба поєднати солідаристські соціальні ідеали та національну ідею належить О. Шморгуну, у якого утопія “третього шляху” випливає як наслідок подвійної опозиції до “бездуховного” Заходу та нівелюючого радянського соціалізму: “В цілому можна сказати, – пише дослідник, – що різноманітні теоретичні напрями як європейських, так і українських національних ідей об’єднує спільна опозиція до державницького комунізму і граничного лібералізму з притаманним їм утилітаризмом та космополітизмом”.

Утопізм подібних проектів соціального розвитку полягає в фантазмі історичного стрибка в ідеальний суспільний стан, обминаючи попередню фазу. Цей стрибок є нічим іншим як модифікацією процедури “мовного прискорення” (М.К. Мамардашвілі), коли найважливіші стадії реального соціального процесу засвоюються лише в мові і на тій основі оголошуються вже досягнутими і навіть перебореними. Щодо сучасного варіанта “української ідеї” – це програма досягнення посткапіталістичного ідеалу, відкидаючи фазу, власне, капіталізму. Виходячи з української традиції солідаризму, О. Шморгун констатує, що такі поняття, як “народний дух” (Шевченко, Куліш), “колектократія”, “конкордизм” (Винниченко), “класократія” (Липинський), “націократія” (Сціборський), “національний солідаризм” (Боярський) містять у собі “посткапіталістичний ідеал” національного і соціального устрою.

в) Соціал-демократичний синдром.

На відміну від відвертих комуністів та солідаристських націократичних утопій позиція соціал-демократів на вітчизняному грунті щодо Заходу та його основних здобутків більш складна. З одного боку, соціал-демократія належить до популярних на Заході політичних теорій і політичних практик і тому є виключно європейським феноменом. З другого боку, в самій соціал-демократичній теорії (особливо в її німецькому різновиді), яка зберегла марксистське негативне ставлення до концепту громадянського суспільства і до лібералізму як політичної доктрини, програма найбільше наблизилася до ідеалів та ідеалізацій цього концепту. Від марксизму соціал-демократія залишила доктринальний характер вчення, сектантський тип організації партії, міфологічний тип мислення шляхом використання бінарного принципу (буття – свідомість, причинність – воля, боротьба – кооперація, мета – рух, революція – еволюція, матеріальне – духовне, існуюче – належне тощо) та загальну утопічну спрямованість на створення ідеального суспільного ладу. В цьому пункті соціал-демократична утопія повністю збігається з солідаристськими утопіями “третього шляху”. Саме тому вона знаходить благодатний грунт в суспільстві, де відсутня правова основа цивілізації, економічні засади ринкової економіки.

Таким чином, з наведеного аналізу можна зробити певні висновки щодо можливостей і перспектив впровадження ідеї громадянського суспільства в Україні. Основний з цих висновків полягає в тому, що в сучасних умовах Україна не готова сприйняти цю регулятивну ідею. Ціла низка взаємопов’язаних чинників приводить до гіпертрофії ролі держави в соціальному житті і до панування ідеї “державності” в свідомості людей. Відсутність інституту приватної власності, ринкової інфраструктури, спад виробництва, прогресуюча пауперизація викликає люмпенізацію населення, знищення будь-яких соціальних ознак, прошарків, класів тощо. Подібна соціальна деструктурованість іще в 70-і роки отримала у М.К. Мамардашвілі метафоричну характеристику “желе”. Тоді ж мислитель відмічав, що єдиною можливістю в такій ситуації є “тотальність державної дії”, яка може внести деяку структурність в аморфне соціально-політичне тіло. Отже, наявне хибне коло в зв’язках між пауперизованою масою, державою-монстром та міфологічними конструкціями, в яких відбиваються ці зв’язки в ідеологічних побудовах. Тому цілком слушною здається характеристика цього хибного кола І. Торбаковим, який відмічає в сучасній Україні збереження протистояння держави і, власне, суспільства.

“Останнє, – пише журналіст, – є аморфною масою без чітко виражених соціальних страт, а також без належної соціальної і культурної самосвідомості”.

Як наслідок такої соціальної люмпенізованості і аморфності ми можемо спостерігати фактичну відсутність феномена політики в західному значенні слова і лише імітацію політичного процесу у вигляді численних партій з однаковими програмами, які виникають внаслідок діяльності того чи іншого лідера і відіграють роль “виборчих машин” (І. Торбаков). Якщо на Заході перетворення політичних партій в “коаліцію організованих інтересів” виступає лише як тенденція, то в таких країнах як Росія чи Україна це абсолютна реальність, яка формує соціальні звички та соціальні дії в напрямку, діаметрально-протилежному принципам громадянського суспільства. В умовах жахливої бідності немає місця думкам про загальну користь і загальний інтерес громадян, але, навпаки, панує егоїстичний клановий та груповий інтерес, тобто справедливим вважається те, що вигідно конкретній соціальній групі (ця особливість помітна у вимогах політичних демонстрацій, коли співробітники Академії Наук вимагають підвищення платні тільки для наукових працівників, учителі – тільки для вчителів, шахтарі – тільки для шахтарів тощо).

Відсутність елементарного соціального захисту остаточно дискредитує основні постулати “громадянського суспільства” про зменшення ролі держави в соціальному житті, соціальну автономію індивіда. Незважаючи на незадоволеність державою більшості населення, всі надії на конструктивні соціальні зміни покладаються тільки на державу, на посилення її ролі. Тому в міфологемі “державності” збігаються сподівання як люмпенізованої маси, так і ідеологів-інтелектуалів з різними версіями “соборності” та “солідаризму”.

Проаналізована єдність об’єктивних (економічна та соціальна ентропія) та суб’єктивних (ідеологічні звички та уподобання) чинників переконливо демонструє, наскільки позамежною для соціальних реалій українського суспільства є ідея громадянського суспільства. За таких умов можливі три сценарії щодо спроб впровадження цього ідеалу в практику:

Сценарій 1. Повне заперечення стратегії у вигляді теорій реставрації радянської влади, авторитарних режимів різного гатунку. Хоча вірогідність перемоги авторитарних тенденцій порівняно мала, та у випадку такої перемоги в Україні соціально-економічна безперспективність розвитку країни бачиться невідворотною. Цю безперспективність можна зафіксувати в таких параметрах:

а) зруйнованість моделі розподілу, що притаманна соціалістичному господарству та інфраструктурі господарчого механізму колишнього СРСР;

б) відсутність кланово-родових комуністичних традицій, які можуть бути базою для формування суспільства на засадах протилежних принципам громадянського суспільства (сучасні авторитарні держави Середньої Азії);

в) приреченість на повну ізоляцію щодо країн Європейської Співдружності в умовах воєнного режиму типу сучасної Північної Кореї.

Сценарій 2. Перетворення ідеалу громадянського суспільства в просте політичне гасло та інструмент політичної демагогії. У цьому випадку цей термін посяде місце серед подібних йому слів (типу “демократія”, “ринок”, “справедливість”), які викликають певні реакції, але мають нульове значення щодо реальності та нульові можливості щодо конструктивних змін цієї реальності. У цьому контексті словесне маніпулювання терміном “громадянське суспільство” виступає як шкідливе, бо втрачається розуміння реальних процесів у сучасному українському суспільстві.

Сценарій 3. Збереження ідеї “громадянського суспільства” як суспільного ідеалу майбутнього при відмові від актуальної стратегії його “формування” в сучасній Україні і зосередженості на конкретних питаннях впровадження рис європейської цивілізації, а саме – вдосконаленні механізмів ринкової економіки та побудові правової держави в її конкретних вимірах. Хоча цей шлях потребує довгої копіткої роботи, проте він є найнадійнішим виходом з загальної кризи, оскільки запобігає перетворенню України як на тоталітарну державу радянського типу, так і в кланово-мафіозне суспільство типу латиноамериканського.